Кетрін Стокетт - Прислуга

Я навіть не стараюсь не плакати. Це найкрасивіша книга, яку я бачила. Обкла­динка блідо-блакитна, небесна. І через усю обкладинку розправляє крила великий білий птах — голуб миру. Спереду великим жирним чорним шрифтом виведено назву — «Прислуга». Єдине мене бентежить — автор. Написано — «Анонім». Шкода, що міс Скітер не може підписати її своїм ім’ям, але це було би надто ризиковано.

Завтра я роздам перші примірники всім жінкам, чиї історії вміщено в книзі. Міс Скітер віднесе примірник Юл Мей у тюрму. Певною мірою саме через неї інші покоївки погодилися допомогти. Але відчуваю: Юл Мей не отримає пакунка. В’язні одержують лиш одну передачу із десяти, бо інші передачі наглядачки забирають собі. Міс Скітер говорить, що для певності вона передасть іще десять примірників.

Я несу велику коробку додому, беру один примірник і запихаю коробку під ліжко. Потім біжу до Мінні. Мінні на шостому місяці вагітності, але ще не помітно.

Коли я приходжу до неї, то бачу, що вона сидить за столом і п’є молоко. Поодаль спить Лерой, а Бенні, і Шуґар, і Кіндра лущать арахіс на подвір’ї. На кухні тихо. Я всміхаюся, вручаю Мінні її примірник.

Вона дивиться на нього.

— Гадаю, голуб гарний.

— Міс Скітер каже, що голуб миру — це ознака кращих часів, які незабаром прийдуть. Каже, у Каліфорнії носять одяг із голубами.

— Мені чхати на людей у Каліфорнії, — видає Мінні, розглядаючи обкладинку. — Мене хвилює, що про це скажуть люди в Джексоні, штат Міссісіпі.

— У крамницях і бібліотеках примірники з’являться завтра. Двісті п’ятдесят у Міссісіпі, решта — по всій території Сполучених Штатів.

Це набагато більше, ніж раніше нам обіцяла місіс Стайн. Але потім вона сказала, що оскільки пройшли марші за свободу, а потім у Міссісіпі зникли борці за громадянські права, нашому штатові стали приділяти більше уваги.

— Скільки примірників передадуть до бібліотеки для білих у Джексоні? — питає Мінні. — Жодного?

Я з усмішкою хитаю головою.

— Три примірники. Це сьогодні телефоном мені розповіла міс Скітер.

Навіть Мінні здавалася приголомшеною. Лише два місяці тому темношкірих почали пускати до бібліотеки для білих. Я була там двічі.

Мінні розгортає книжку й одразу береться її читати. Заходять діти, і вона, не підводячи очей, загадує їм, що робити і як. Її очі безупинно рухаються сторінкою. Я вже багато разів читала книжку, працюючи над нею весь минулий рік. Але Мінні завжди повторювала, що не хоче читати її, аж доки вона не буде у твердій обкладинці. Пояснювала, що не хоче її псувати.

Я ще трохи сиджу з Мінні. Подеколи вона всміхається. Кілька разів аж сміється. І ще раз гарчить. Я не питаю чому. Я залишаю її, йду додому. Молюся та лягаю спати: книжка лежить на моїй подушці.

Увесь наступний день на роботі я спроможна думати тільки про мою книжку, виставлену на полиці у крамницях. Мию підлогу, прасую, міняю підгузки, але в будинку міс Ліфолт не чую про неї жодного слова. Наче я не писала жодної книжки. Не знаю, на що я чекала, якогось руху, чи що, але це звичайна спекотна п’ятниця, а на вулиці, як завжди, дзижчать мухи.

Того вечора мені телефонують шість служниць, чиї історії надрукували, і питають, чи хтось щось говорив. Ми висимо на лінії, ніби щось може змінитися від нашого дихання в слухавку.

Останньою телефонує міс Скітер.

— Сьогодні я ходила до «Букворму». Трохи постояла біля книги. Але ніхто навіть не взяв її до рук.

— Юла розповідала, що ходила до магазину для чорних. Те ж саме.

— Добре, — зітхає вона.

Але ні у вихідні, ні наступного тижня ми не чуємо нічого. На нічному столикові міс Ліфолт лежать ті самі книги, що й раніше: «Етикет» Френсис Бентон, Пейтон-Плейс, стара запилена Біблія (викладена напоказ біля ліжка). Господи, не можу дивитися на той стос книжок.

До середи все тихо. У книгарні для білих не купили жодного примірника. Подейкують, на Фериш-стрит уже продали дюжину, що добре. Хоча, можливо, це інші покоївки придбали їх для своїх друзів.

У четвер, сьомого дня, ще до мого виходу на роботу, дзвонить телефон.

— У мене є новини, — шепоче міс Скітер. Гадаю, вона знову замкнулася в комірчині.

— Що сталось?

— Зателефонувала місіс Стейн і повідомила, що ми будемо на шоу Денніса Джеймса.

— На «Люди говорять»? Телешоу?

— На нашу книжку хороші відгуки. Вона уточнила, що шоу транслюватимуть наступного четверга о першій годині на третьому каналі.

О, Господи, нас покажуть по «WLBT-TV»! Це місцеве шоу в Джексоні, воно кольорове та виходить одразу після полудневих новин.

— Як вважаєте, відгуки будуть добрі чи погані?

— Я не знаю. Я навіть не знаю, чи Денніс читав книжку, чи просто говоритиме те, що йому накажуть.

Я водночас і збуджена, і налякана. Після цього щось напевне станеться.

— Місіс Стайн сказала, що у відділі з роботи із громадськістю «Гарпер енд Роу» хтось нас пошкодував і зробив кілька дзвінків. Вона сказала, що це перша книжка в її практиці, у якої нульовий рекламний бюджет.

Ми сміємось, але обоє нервуємо.

— Я сподіваюся, ви зможете переглянути його в Елізабет. Як­що ж ні, то я зателефоную та розповім вам усе, про що там ішлось.

***

У п’ятницю ввечері, через тиждень після виходу книжки, я збираюся до церкви. Зранку мені зателефонував диякон Томас і запросив на особливу зустріч. Коли ж я спитала, з якої нагоди, він запевнив, що квапиться та мусить бігти. Мінні стверджує, що їй теж телефонували. Тож я прасую гарне лляне плаття від міс Ґрінлі та йду до Мінні. Підемо разом.

Як завжди, будинок Мінні, наче курник у вогні. Вона репетує, речі розлітаються навсібіч, діти верещать. Я бачу під сукнею Мінні перший натяк на живіт і вдячна, що його нарешті видно. Лерой не б’є Мінні, коли та вагітна. І Мінні це відомо, тож, гадаю, в них будуть ще й інші діти.

— Кіндро! Підніми з підлоги свою дупу! — гукає Мінні. — Коли тато прокинеться, боби мають бути гарячими!

Кіндра — їй уже сім — плететься до плити, відбомчивши свій зад і задерши носа. Грюкають каструлі.

— Чому я мушу готувати вечерю? Сьогодні черга Шуґар!

— Бо Шуґар сьогодні у міс Селії, а ти хочеш дожити до третього класу.

Заходить Бенні й міцно обіймає мене. Він усміхається, показує мені, що в нього випав зуб, і втікає.

— Кіндро, скрути вогонь, інакше спалиш будинок!

— Мінні, ходімо, — нагадую я, бо це може тривати весь вечір. — Ми запізнимось.

Мінні дивиться на годинник. Хитає головою.

— Чому Шуґар не вдома? Міс Селія ніколи не затримувала мене так допізна.

Минулого тижня Мінні почала приводити на роботу Шуґар. Вона навчала її, щоби, коли Мінні народить, та змогла її замінити. Сьогодні ввечері міс Селія попросила Шуґар затриматися на роботі й пообіцяла, що сама відвезе її додому.

— Кіндро, коли я повернуся, у раковині не повинно бути жодної бобинки. Гарно все поприбирай. — Мінні обіймає її. — Бенні, йди скажи татові, що