Кетрін Стокетт - Прислуга

— Ой, мамо, чому я?

— Іди, будь сміливішим. Просто не стій надто близько, коли він таки встане.

Ми виходимо з дверей і вже спускаємося вулицею, коли ­чуємо, як Лерой кричить на Бенні, що той його розбудив. Я йду швидше, щоби вона не повернулася та не дала Лероєві на горіхи.

— Я рада, що сьогодні ми йдемо до церкви, — зітхає Мінні. Ми звертаємо на Фериш-стрит, піднімаємося сходами. — Хоч одну годину можу не думати про це.

Не встигли ми зайти до церкви, як один із братів Браун прослизає повз нас і замикає двері. Я хочу запитати, чому, і, якби мала більше часу, я б злякалась, аж раптом тридцять із чимось осіб у приміщенні починають плескати. Ми з Мінні теж починаємо. Мабуть, хтось вступив до коледжу чи щось таке.

— Кому ми плескаємо? — запитую я в Рейчел Джонсон. Вона дружина преподобного. Та сміється, і раптом стає тихо. Рейчел нахиляється до мене.

— Люба, ми плескаємо вам. — Потім вона витягує із сумки примірник книги. Я озираюся й бачу, що всі тримають у руках по примірникові. Усі чиновники та диякони сьогодні в церкві.

Тоді до мене наближається преподобний Джонсон.

— Ейбілін, це важлива мить для нас і для нашої Церкви.

— Ви, мабуть, скупили всю нашу книгарню, — вставляю я, і натовп ввічливо сміється.

— Ми хочемо, щоб ви знали: для вашої безпеки це єдиний раз, коли церква оцінить ваші досягнення. Я знаю, багато людей допомогли вам із цією книгою, але чув, що без вас цього б не було.

Я дивлюсь, як усміхається Мінні, і розумію, що вона теж до цього причетна.

— Ми по всій конгрегації розіслали повідомлення: якщо кому-небудь відомо, про кого йдеться в книжці або хто її написав, то не варто це обговорювати. За винятком сьогоднішнього вечора. Вибач, — усміхається він і похитує головою, — але ми просто не могли залишити це без святкування.

Він дає мені книжку.

— Ми знаємо, ти не могла написати своє ім’я, тож ми написали там свої.

— Я розгортаю книжку — і ось вони, не тридцять чи сорок імен, а сотні, а може, і п’ять сотень, на першій сторінці, на останніх, на полях по всій книзі. Імена всіх із моєї церкви, а також і з інших церков. І після цього я ламаюсь. Усе те, що я робила два роки, що намагалась і на що сподівалася, вихлюпується назовні. Потім усі стають у чергу та обіймають мене. Кажуть, що я смілива. Я кажу, що інші теж сміливі. Не люблю бути в центрі уваги, але вдячна, що вони не згадують про інших. Не хочу, аби ті мали клопіт. Не думаю, що їм навіть відомо, що історія Мінні теж є в тій книжці.

— Попереду можуть бути важкі часи, — звертається до мене преподобний Джонсон. — Якщо до цього дійде, церква допоможе вам у всьому.

Я плачу. Плачу просто там, перед усіма. Я дивлюся на Мінні, і вона сміється. Дивно, як по-різному люди виявляють свої ­почуття. Цікаво, як учинила би міс Скітер, якби була тут? Мені стає сумно. Я знаю, у місті ніхто не підпише їй книжку та не скаже, що вона смілива. І ніхто не запевнить, що, у разі чого, захистить її.

Потім пастор вручає мені коробку, загорнуту в білий папір і перев’язану блакитною стрічкою, такого самого кольору, як і книжка. Він кладе свою руку на неї, наче благословляючи.

— Це ще одна, це для білої леді. Перекажи їй, що ми любимо її, вона нам як член сім’ї.

У четвер я прокидаюсь із сонцем і рано йду на роботу. Сього­дні великий день. Я швидко впоралася з роботою по кухні. О першій годині ставлю прасування перед телевізором міс Ліфолт і вмикаю третій канал. Малюк спить, а Мей Моблі у школі.

Я намагаюся випрасувати складки, але в мене тремтять руки, і вони вдаються кривими. Я бризкаю їх водою та починаю все спочатку, метушуся та суплюся. Нарешті настав той час.

На екрані з’являється Денніс Джеймс. Він береться розповідати, про що ми сьогодні говоритимемо. Його чорне волосся таке залаковане, що навіть не ворухнеться. Я ще не чула, щоби хтось висловлювався так швидко, як він. Коли він говорить, я почуваюся, мовби на американських гірках. Я так нервую, що, здається, мене знудить просто тут, на вихідний костюм містера Ралі.

— … і ми завершимо шоу оглядом книг. — Після реклами він згадує щось про кімнату джунглів Елвіса Преслі. Тоді трохи розповідає про будівництво траси 55, яка проходитиме через Джексон до Нового Орлеана. Потім, о 13:22, біля нього сідає жінка — Джолін Френч. Вона відрекомендовується місцевим книжковим рецензентом.

Цієї самої секунди до будинку заходить міс Ліфолт. Вона в костюмі Ліги, на високих підборах і прямує до вітальні.

— Я така втішена, що спека спала, що готова на радощах стрибати, — кидає вона.

Містер Денніс описує книжку «Маленький великий чоловік». Я намагаюся погодитись із нею, аж раптом моє обличчя німіє.

— Я зараз усе вимкну.

— Ні, хай буде! — вигукує міс Ліфолт. — Це ж Джолін Френч! Я краще зателефоную Гіллі та розкажу.

Вона біжить на кухню та розмовляє з уже третьою за цей місяць покоївкою міс Гіллі. В Ернестіни лише одна рука. Вибір міс Гіллі неширокий.

— Ернестіно, це міс Елізабет… А, її немає? Ну, щойно вона прийде, перекажи їй, що по телевізору показували нашу подругу із сестринства… Так, правильно, дякую.

Міс Ліфолт біжить назад до вітальні та сідає на диван, але по телевізору реклама. Я важко дихаю. Що вона робить? Раніше ми ніколи не дивилися телик разом. І тут вона вмостилася й витріщається так, ніби на екрані постане вона сама!

Раптом реклама закінчується. І з’являється містер Денніс із моєю книжкою в руці! Білий птах здається більшим, аніж насправді. Він підносить її і тицяє пальцем у слово «Анонім». На дві секунди я більше пишаюся, аніж боюсь. Я хочу закричати — це моя книжка! Моя книжка в телевізорі! Але мушу мовчати, наче переглядаю щось буденне. Я не можу дихати!

— … називається «Прислуга» зі свідченнями справжніх покоївок із Міссісіпі…

— О, жаль, що Гіллі не вдома. Кому зателефонувати? Погляньте на ці милі туфлі, я впевнена, вона купила їх у «Папагалло шоп».

Будь ласка, стули пельку! Я роблю трохи голосніше, але потім шкодую про це. А що, як вони говорять про неї? Чи впізнає міс Ліфолт своє життя?

— … прочитав це вчора ввечері, а тепер її читає моя дружина… — промовляє містер Денніс, як на аукціоні, сміється та рухає бровами вгору і вниз, указуючи на нашу книжку. — … і це справді зворушливо. Повчально, як на мене, і вони використовують вигадане місто Найсвілль, штат Міссісіпі, але хтозна? — Він наполовину затуляє рота й дуже голосно шепоче: — Це може бути Джексон!

Що?

— Тобто я цього не стверджую, це може бути будь-де, але, напровсяке, придбайте цю книжку й самі переконайтеся, що це не про вас! Ха-ха-ха-ха…

Холону, відчуваю поколювання в шиї. Там нічого не