Кетрін Стокетт - Прислуга

— Вони справді особливі, — говорить вона, зітхаючи, ніби щойно це зрозуміла.

— Звичайно, це так, — погоджуюсь я і відчуваю, що зараз ми з міс Ліфолт поділяємо цю мить, споглядаючи у вікно дітей, яких обоє любимо. І я ставлю собі запитання: а можливо, все справді трохи змінюється? Зрештою зараз 1964 рік. У центрі неграм дозволяють ходити до «Вулворта».

Мені болить серце, коли розмірковую, чи не надто далеко я зайшла. Коли вийде книжка і всі дізнаються, що це ми, я, мабуть, ніколи більше не побачу цих дітей. А що, як мені навіть не вдасться попрощатися з Моблі Мей, не вдасться востаннє запевнити її, що вона хороша дівчинка? А Малюк? Хто ­розповідатиме йому історії про зеленого марсіанина Лютера Кінга?

Я вже зо двадцять разів прокручувала це в голові. Одначе тільки сьогодні це стало видаватися таким реальним. Я торкаюся до вікна, і це так, мовби торкаюся до них. Якщо вони дізнаю­ться… як я сумуватиму за цими дітками.

Озираюся та помічаю, що міс Ліфолт витріщається на мої голі ноги. Думаю, це просто цікавість. Можу побитися об заклад, вона ще ніколи не бачила чорних ніг так близько. Але потім зауважую, що вона супиться. Вона глипає на Мей Моблі й теж супиться. Дівчинка з ніг до голови вимастилася болотом і травою. А тепер вона обмащує брудом свого братика, наче він свиня у свинарнику, і я вловлюю огиду, яку відчуває міс Ліфолт до своєї доньки. Не до Малюка, лише до Мей Моблі. Начебто вона приберегла її спеціально для неї.

— Вона зіпсує подвір’я! — вигукує міс Ліфолт.

— Я піду заберу їх. Я подбаю…

— І я не можу дозволити вам обслуговувати нас у такому вигляді — з голими ногами!

— Я казала вам…

— За п’ять хвилин тут буде Гіллі, а вона все зіпсувала! — волає. Гадаю, Мей Моблі почула її через вікно, тому що вона завмирає та озирається на нас. Усмішка зникає. За секунду вона починає повільно витирати бруд з обличчя.

Я надягаю фартух, тому що мушу помити дітей. Потім прямую до гаража та надягаю панчохи. Книжка виходить за чотири дні. Жодної секунди не зашвидко.

***

Ми живемо в очікуванні. Я, Мінні, міс Скітер, усі служниці, чиї розповіді в книжці. Таке враження, що останні сім місяців ми дожидалися, поки закипить якийсь невидимий горщик. А на третій місяць чекання просто припинили це обговорювати. Були надто схвильовані.

Утім, упродовж попередніх двох тижнів усередині мене деренчали якась таємна радість і потаємний страх, тому я ще повільніше натирала підлогу й ще активніше прала білизну. Прасування складок перетворювалося на вічність, але що вдієш. Ми всі впевнені, що спочатку ніхто нічого не скаже. Саме так, як міс Стайн заявила міс Скітер: не очікувати на щось особливе, бо книжка однозначно не стане бестселером. Міс Скітер припускає, що, може, взагалі нічого й не станеться, оскільки на півдні люди «стримані». Якщо вони щось відчувають, то спроможні промовчати. Просто затримати дихання та чекати, поки все минеться, розсіється наче газ. Мінні бурчить:

— Сподіваюся, вона затримає дихання, аж доки він не рознесе весь округ Гіндз.

Хочу, щоби Мінні подобрішала, та Мінні є Мінні.

— Крихітко, перекусиш? — питаю, коли та у четвер повертається зі школи. О, вона вже велика! Уже чотири роки. Висока для свого віку — більшість людей вважає, що їй уже п’ять чи шість. Худорлява, як і її мама, проте з усе-таки пухкенькими щічками. І волосся у неї не надто гарне. Вона вирішила підстригтися ножицями для паперу, але знаєте, як це трапляється. Міс Ліфолт водила її до салону краси, але й там не змогли зарадити; з одного боку волосся коротке, а спереду його майже немає.

Я готую їй щось низькокалорійне, бо міс Ліфолт дозволяє мені давати їй тільки крекери, тунець або желе без збитих вершків.

— Що ти сьогодні вивчила? — питаю я, хоча вона ще не у справжній школі, а у підготовчій. Одного разу, коли я поставила їй це запитання, вона відповіла: «Про пілігримів. Вони прибули, а тут нічого не росло, тож вони з’їли індіанців».

Тепер я знаю, що колоністи не їли жодних індіанців. Але це неважливо. Важливо те, що в головах у цих дітей. Раз на тиждень вона однаково засвоює свій урок від Ейбілін, її таємну історію. Коли Малюк підросте, я йому теж розповідатиму. Тобто якщо все ще працюватиму тут. Одначе не думаю, що з Малюком усе буде так само. Він любить мене, але він дикий, як звіреня. Підбігає та міцно обіймає мої коліна, а потім прожогом мчить і шукає чогось іншого. Але навіть якщо мені не вдасться зробити це для нього, я не почуватимусь погано. Упевнена, що я це почала, тож хлопчик, хоча сам ще жодного слова неспроможний вимовити, слухає все, що говорить Мей Моблі.

Сьогодні, коли я цікавлюся, чого вона навчилася, Мей Моблі просто буркає: «Нічого», і закопилює губу.

— Тобі подобається твоя вчителька? — питаю її.

— Вона гарна, — мовить та.

— Добре, — погоджуюсь я. — Ти теж красива.

— Ейбілін, а чому ти чорна?

Уже неодноразово інші білі діти ставили мені це запитання. Я просто сміялась, але тепер хочу вчинити правильно.

— Тому що Бог створив мене чорною, — пояснюю. — І це єдина причина.

— Міс Тейлор говорить, що чорні діти не можуть ходити до моєї школи, бо вони не достатньо розумні.

Я підступаю до столу. Беру її за підборіддя та пригладжую кумедне волосся.

— Гадаєш, я тупа?

— Ні, — важко шепоче вона, і це так багато означає. Здається, вона шкодує, що запитала.

— То що це каже тобі про міс Тейлор?

Вона кліпає, наче уважно слухає.

— Це означає, міс Тейлор не завжди має слушність, — від­повідаю.

Вона обіймає мене за шию:

— Ти маєш більшу слушність, ніж міс Тейлор.

Я починаю плакати. Мою чашу переповнено. Це нові для мене слова.

О четвертій годині пополудні якомога швидше йду від автобусної зупинки до Церкви Агнця. Чекаю всередині, виглядаю у вікно. Намагаюся віддихатися й тарабаню пальцями по підвіконню. За десять хвилин під’їжджає машина. З неї виходить біла леді, і я примружую очі. Ця леді схожа на одну з тих гіпі, яких я бачила по телевізору міс Ліфолт. Коротка біла сукня, сандалі. Довге неналаковане волосся. Під його вагою кучері та пухнастість зникли. Я сміюся в кулак і хочу вибігти та обійняти її. Я не зустрічалася із міс Скітер уже півроку, відколи ми закінчили вносити правки міс Стайн і надіслали остаточний варіант.

Міс Скітер витягує із заднього сидіння велику коричневу коробку, потім несе її до церковних дверей, ніби то старий одяг. На секунду вона зупиняється та дивиться на двері, але потім сідає в машину та рушає. Мені сумно, що вона повинна робити це саме так, але ми не хочемо зіпсувати все ще до його початку.

Як тільки вона від’їжджає, я вибігаю та волочу коробку досередини, хапаю примірник і просто дивлюсь.