Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

— Це багато чого змінило би, — мовив далі Пітер. — Для мене і для всього проекту. Але АМІК не погодився.

— Ну, вона, мабуть, провалила тести на придатність, — зі співчутливим виглядом відказав Остін.

— Їй ніхто не давав ніяких тестів. Кілька разів розмовляли з нами обома, а потім дали зрозуміти, що решта співбесід будуть тільки для мене.

— Повірте мені, — сказав Остін. — Ваша дружина провалила тест на вразливість до модельованих умов довкілля. На тих співбесідах була Елла Рейнман? Маленька худорлява жіночка з дуже коротко підстриженим сивим волоссям?

— Так, була.

— Вона проводить цей тест. І всі її питання стосувалися вразливості до умов нашого середовища. Вашу дружину швиденько проаналізували й відсіяли, повірте мені. Дивовижно, що вас не відбракували. Напевно, ви відповідали зовсім інакше.

Пітер відчув, як червоніє. Зненацька йому стало вже цілком тепло у своєму одязі.

— Я і Беа, ми все робимо разом. Усе. Ми як одна команда.

— Мені прикро це чути, — сказав Остін. — Я маю на увазі, мені шкода, що ваша дружина не змогла полетіти з вами.

Він підвівся. Флорес і Ґрейнджер встали також. Час було залишати морг.

Опісля йти було нікуди, окрім як до свого номера, а він наганяв на Пітера депресію. Узагалі, за своєю природою Пітер не був людиною депресивною. Саморуйнівною — так, бувало. Але ніколи похмурою. Щось у його кімнаті на аміківській базі було таке, що висмоктувало його енергію і змушувало почуватися наче ув’язненим у клітці. Може, це просто була клаустрофобія, хоча Пітер ніколи раніше не страждав від неї, а одного разу навіть влаштувався на сон у сміттєвому контейнері, ще й із кришкою, яка щільно закрилася над ним, — і був радий такому прихистку. Пітер досі пригадував те відчуття подиву, коли посеред ночі купа сміття, на якій він спав, почала нагріватися й огортати теплом його напівзамерзле тіло. Така малоймовірна, несподівана великодушність від неістоти неначе дала Пітерові змогу наперед зазнати того блаженства, яке він згодом відчуватиме в лоні Христа.

Але цей номер на аміківській базі таких відчуттів не викликав. Кімната, хоча й була простора й чиста, здавалася Пітерові гнітючою і позбавленою смаку — навіть коли жалюзі було відтулено і сонячне сяйво, відбиваючись від стін і меблів, сліпило очі. І як це тільки можливо, щоб приміщення було сонячним і гнітючим водночас?

Температуру Пітер також не міг відрегулювати як слід. Він вимкнув кондиціонер, від якого буквально дрижаки брали, але відтоді весь час було спекотно. У самій лише спеці Оази, без лагідних повітряних течій, що врівноважували б її, нічого приємного не було. Господь напевне знав, що робить, коли створював цей світ, так само як знав, що чинить, коли створював усі інші. Клімат планети був винятково розумною і досконалою системою, що сама себе регулювала. Опиратися їй було безглуздо. Не раз Пітер стояв у своєму номері біля вікна, притиснувши долоні до нього, і уявляв, як натискає сильно на скло, як воно розлітається на скалки і хвиля ласкавого теплого повітря рине крізь отвір.

За допомогою жалюзі Пітер міг на кілька годин штучно створювати в кімнаті темряву — такої змоги в поселенні, де сонце світило над ним понад сімдесят годин поспіль, у нього не було. Здавалося б, на базі йому мало спатися краще, але ж ні — йому спалося гірше! Коли Пітер прокидався, йому, наче з похмілля, боліла голова, і годину чи й більше він був не в гуморі. Відкидаючи нудьгу, брався тлумачити Святе Письмо й виготовляти книжечки для оазян, але невдовзі виявив, що тут сил йому вистачає не настільки довго, як у поселенні. Якщо там Пітерові вдавалося долати перевтому, виходячи за межі своїх можливостей, і працювати вісімнадцять, дев’ятнадцять, навіть двадцять годин поспіль, то тут, у своїй кімнаті на аміківській базі, Пітер ладен був полишати все після дванадцяти чи тринадцяти годин. Але й заснути легко не вдавалося. Він лежав на своєму жорсткому пружинному матраці, уп’явшись очима в порожню сіру стелю над ним, рахував пощербини і щоразу, уже поринаючи в сон, вихоплювався з непритомності, спантеличений спалахом думки: чому стеля порожня, куди ж поділися прекрасні картини?

Аміківська база потрібна була Пітерові лише для одного — читати листи від Беа. Навіть якщо він не відповідав на них так часто, як належало, однаково хотів їх отримувати. Що ж до його такої недбалості, почасти річ була в тому гнітючому стані, що находив на нього в цьому номері. Йому очевидно треба було писати коханій просто з місця своєї роботи, звідти, де все відбувалося. Як часто, після якоїсь важливої події, пов’язаної з оазянами, Пітер шкодував, що не може надіслати дружині коротенького повідомлення, доки думки в його голові ще свіжі! Десятки разів! Може, й сотні! Поза тим, чоловік підозрював, що АМІК навмисно влаштував усе так, щоб Пітер мав змогу спілкуватися з Беа тільки тут, на базі. Але ж навіщо? Мусить же бути спосіб установити в поселенні оазян якийсь електрогенератор, обладнати таку собі релейну станцію! Заради бога! Ці люди будують дощові центрифуги — вони завиграшки мають упоратися з таким простим завданням. Треба буде обговорити це питання з Ґрейнджер. Вона ж повторює весь час, що її завдання — допомагати Пітерові. Ось нехай і допоможе.

Якби він міг спілкуватися з Беа у поселенні, то вбив би відразу двох зайців. У селищі розум його був ясний, і Пітер розслаблявся. До того ж буде й практична користь — він зможе раціональніше використовувати власний час. У його роботі через певні проміжки наставала мить, коли Пітер мав визнати, що день закінчився (незалежно від того, як яскраво світило сонце). Тоді він змушений був сідати в ліжко, що стояло за кафедрою, і обмірковував свої останні успіхи, готуючись до сну. Іноді, коли мозок його відмовлявся вимикатися, тіло було знесиленим, а з-поміж оазян довкола не було нікого, Пітер сидів так, байдикуючи, годинами. Він міг би в цей час писати Беа. Якби «постріл» встановили в церкві, біля його ліжка, Пітер мав би змогу писати коханій щодня — тобто кожні двадцять чотири години, ба навіть частіше. Їхнє спілкування було би більше схоже на бесіду, а не на... не на те, у що воно загрожувало перетворитися.

Дорогий Пітере!