Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

class="p1"> Яке неймовірне полегшення, яка радість нарешті отримати твого листа! Мені так сильно тебе бракує! Тепер навіть іще більше, коли я розумію, яке це неймовірно рідкісне — і яке неймовірно ПОТРІБНЕ — щастя: мати змогу спілкуватися бодай із однією людиною в цьому житті, яку ти любиш і якій довіряєш. Звісно, ми обговорюємо всяку всячину з колегами на роботі, допомагаємо людям, що потрапили у скруту, розмовляємо з незнайомцями, продавцями і «друзями», яких знаємо все життя, але які нам зовсім не близькі. Усе це добре, але іноді мене охоплює відчуття, ніби мені бракує половини душі.

Будь ласка, не переймайся дуже тим, що МАЄШ писати, просто ПИШИ. Не мовчи ні про що! Щоразу, як ти вирішуєш оминути якусь подію, вона лишається невидимою, і я не бачу тебе. Кожна найменша дрібниця, про яку ти пишеш, — наче дорогоцінний промінчик, що вихоплює твій образ із темряви.

Усе звучить так захопливо, так хвилююче! І так загадково. Чи ж оазяни справді такі добросерді, як ти їх описуєш? Невже в них немає геть нічого лихого? Я би припустила, що вони прагнуть справити на тебе хороше враження, але хто його знає, що випливе, коли вони розслабляться і «скажуть все напрямки»[49]. Я впевнена, ти побачиш, що вони — як і кожна істота — мають більше особистих рис і дивацтв, ніж здається. Навіть коти з одного виводка, подібні як дві краплини води, виявляють найрізноманітніші химери, коли пізнаєш їх краще.

До речі, про котів... Джошуа стає ДУЖЕ нервовим. Він неабияк перелякався тоді, коли у ванній було розбите скло і по всьому будинку від протягу грюкали двері. Тепер він сіпається від кожного незнайомого звуку і взяв собі за звичку спати під ліжком. Я чую, як він сопе там, шарудить і вовтузиться поміж капцями, якимись паперами, зіпсованими будильниками і бозна-чим, що там іще є. Я намагалася діставати його звідти, але Джошуа просто забивався подалі під ліжко. Він здригається, коли їсть, і озирається після кожного ковтка. Я посадила його собі на коліна, коли взялася писати тобі цього листа, а тепер мені терміново треба до вбиральні по-маленькому, але якщо я зжену кота з колін, він заховається кудись і зникне на весь вечір. Учора я присіла в кухні, щоб переглянути незрозумілого листа від газової компанії, і Джошуа застрибнув мені на коліна. Я сиділа не рухаючись і нічого не роблячи цілу вічність, мені аж ноги задубіли. А потім повз наш будинок проїхала швидка із ввімкненою сиреною, і кіт зіскочив. Може, сходити з ним до котячого психіатра? Просто зараз він мурчить. Шкода, що ти його не можеш почути. Прикро, що ВІН не може почути ТЕБЕ, і зрозуміти, що ти поїхав не назавжди.

Ще кілька слів щодо твого листа... Я намагатимуся не писати так багато про той жах, що коїться тепер в усьому світі. Я розумію, що в тебе голова зараз зайнята зовсім іншим і тобі важко усвідомлювати всі подробиці цих подій і все, що вони означають. Лише сподіваюся, ти розумієш, що мені це все усвідомлювати також нелегко. Мене ці катастрофи так само вражають і приголомшують. І лякають.

Але сьогодні хороший день. Моя рука не болить і потроху гоїться. Наступного тижня я вже сподіваюся вийти на роботу. Будинок майже просох, у ванній порядок. Прийшов лист від страхової, яка, якщо я правильно зрозуміла їхню химерну мову, обіцяє відшкодувати збитки. Мушу визнати, це величезна несподіванка — хвала за неї Господу! У жовтій пресі цими днями щосили шельмують страхові компанії, які відмовляються виплачувати відшкодування: аж рябіє від статей зі світлинами про порядних дебелих представників робітничого класу, які все своє життя платили внески, а тепер, коли їхні будинки сплюндрували хулігани абощо, їх жорстоко обдурено. ЕПІДЕМІЯ ЗРАДИ — кричить «Дейлі експрес». Вони, мабуть, іще ніколи не використовували таких розумних слів у своїх заголовках! І до чого котиться світ? (Вибач, я обіцяла полегше на цю тему, еге ж?)

Ти ж знаєш, зазвичай я не читаю жовтих газет, але «Дейлі експрес» пообіцяла кожному своєму читачеві безплатний батончик «Баунті», а я так давно його не куштувала. Шоколад (чи то пак його відсутність) тепер має у моєму житті величезне значення, і я стала справжнім знавцем, де дістати собі лагоминку. Батончики з печивом, такі як «Твікс» і «Кіт Кет», роздобути відносно легко, також продається багато підроблених «Снікерсів» в упакованні з арабським письмом на ньому. Але в «Баунті» є щось таке всередині — цей майже камфорний післясмак, який так ніжно лоскоче пазухи носа, — що жодні інші ласощі не можуть його замінити. Принаймні, коли ти вагітна. Утім, виявилося, що ця пропозиція «кожному читачеві» — просто шахрайство. Замість батончика тобі дають талон, який можна обміняти тільки в певних крамницях, яких ніде тут поблизу немає.

Але, якщо не зважати на «Баунті», ситуацією з харчами на сьогодні я цілком задоволена. Я щойно обжерлася яєчнею з консервованими грибами й беконом. Яйця та бекон я купила у вуличній ятці — на паркованні біля колишнього «Теско» обладнали такий собі базарчик, де торгують фермери. На яйцях немає маркування, чи дати, чи будь-яких позначок, вони всі різного розміру, з пір’ям, що поприлипало до них, і курячим послідом. Однак вони свіжі й смачні, і я дуже сумніваюся, що ці фермери мають дозвіл ось так продавати їх на вулиці. А бекон було загорнуто в папір і нарізано товстими шматками — його