Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

була очевидною. Але коли в тебе немає ніяких зачіпок, краще залишити цю справу експертові. А нашим експертом був Метт.

Близько хвилини всі мовчали. Остін, схоже, поринув у задуму. Ґрейнджер утупилася поглядом у свої туфлі, якими раз по раз неспокійно постукувала. Флорес, яка після вітання навіть не писнула, дивилася у вікно. Може, вона від горя втратила дар мови.

— Що ж... — мовив Пітер. — Я чимось можу вам допомогти?

— Наразі мені нічого не спадає на думку, — відказав Остін. — Узагалі, ми хотіли спитати, чим ми можемо вам допомогти.

— Мені?

— Ну, певна річ, не з вашими... е-е... проповідями, — усміхнувся лікар. — У медичному аспекті.

Пітерова рука злетіла до брови, торкнувшись пальцями шкіри, що лущилася.

— Наступного разу, обіцяю, я буду обережніший, — сказав він. — Ґрейнджер дала мені чудовий крем для засмаги.

— Не для засмаги, а проти, — роздратовано виправила його Ґрейнджер. — Сонцезахисний фактор п’ятдесят.

— Я, власне, мав на увазі тубільців, — промовив Остін. — Оазян, як ви їх називаєте. Ми постачаємо їм прості лікарські засоби практично від нашого першого дня тут. Це, схоже, єдине, що їм від нас потрібно, — лікар усміхнувся, згадавши про Пітерову місію. — Ну, майже єдине. Але знаєте, ніхто з-поміж них ніколи не звертався до нас по допомогу. Жоден! Тобто жодного з них ніколи не було обстежено належним чином. А нам би дуже хотілося знати, що з ними коїться.

— Тобто що коїться? — перепитав Пітер.

— Від чого вони хворіють, — пояснив Остін. — Від чого помирають.

У Пітера перед очима з’явився яскравий образ його різнобарвної пастви, що співала псалми, хитаючись пліч-о-пліч.

— Ті, з якими я спілкуюся, видаються мені цілком здоровими, — відказав Пітер.

— А ви не знаєте, які ліки вони вживають? — наполягав Остін.

Таке запитання роздратувало Пітера, але він спробував приховати це.

— Я не знаю, чи вони вживають їх узагалі. В одного з Обожнювачів Ісуса — в одного з моєї пастви — нещодавно помер близький родич. У іншого був брат — чи, може, сестра — який, схоже, постійно страждав від болю. Гадаю, таким оазянам і дають знеболювальні.

— Мабуть, так і є.

Голос Остіна був безпристрасний, навіть трохи зневажливий. У ньому не вчувалося ані крихти сарказму. Але вже вкотре Пітер відчув недоброзичливе ставлення до свого товаришування з оазянами. Його глибока близькість з Обожнювачами Ісуса ґрунтувалася на тисячі вирішених проблем, розплутаних непорозумінь, розказаних одне одному історій. Однак аміківцям здавалося, що його стосунки із жителями Міста Потвор не зрушили з мертвої точки. Дивак-християнин не міг продемонструвати жодних результатів своєї праці, які б оцінила практична людина. Такі люди, як Остін, мають список питань, на які, вони гадають, перш ніж вживати слово «прогрес», треба відповісти.

Але ж саме це безвірникам і вдавалося завжди найкраще, чи не так? Ставити неправильні запитання і шукати прогрес не там, де треба.

— Я розумію вашу цікавість, — промовив Пітер. — Але річ просто в тім, що оазяни, котрих я бачу щодня, не хворіють. А ті, що хворіють, не ходять до церкви.

— А ви хіба не ходите... гм... — Остін зробив рукою невиразний рух, що мав, либонь, означати ходіння з проповідями від дверей до дверей.

— Ходив би, — відказав Пітер. — Тобто я кажу проте, що щойно я сюди потрапив, то гадав, що мені доведеться ходити домівками, шукати шляхи, як налагодити контакт. Але оазяни самі приходять до мене. Останнього разу їх було вже сто шість. Це досить велика паства для одного незмінного пастора, і вона далі зростає. Я віддаю їм усю свою можливу увагу, всі свої сили, і якби в мене було більше часу, я багато чого б іще зробив, перш ніж навіть подумати про те, щоб іти стукати у двері до тих, які не приходять до мене. Хоч у них і дверей немає...

— Гаразд, — промовив Остін. — Якби вам усе ж таки трапився хворий, який погодився би прийти до нас і дозволити, так би мовити, оглянути його... Чи її...

— Чи що вони там таке, — додала Флорес.

— Я зроблю все, що зможу, — сказав Пітер. — Але річ у тім, що я нічого не тямлю в медицині. Я не впевнений, чи зміг би розпізнати якісь специфічні хвороби... в котрогось із нас, не кажучи вже про оазян. Я маю на увазі, що не зможу розгледіти ознаки й симптоми захворювання.

— Авжеж, звісно, ви не зможете, — зітхнув Остін.

Мавп’яче обличчя медсестри Флорес зненацька осяяв спалах інтелекту, і вона заговорила знову:

— Отже, ті, з якими ви зараз маєте справу, можуть бути хворими, а ви про це не знаєте. Вони можуть бути хворими всі до одного.

— Я так не думаю, — відказав Пітер. — Я вибудував із ними дуже довірливі стосунки. Вони розповідають мені все, що в них на думці. До того ж я працюю разом із ними, я бачу, як вони рухаються. Вони повільні й обережні, але це для них нормально. Гадаю, я зміг би зрозуміти, якби щось пішло зовсім не так.

Флорес кивнула. Схоже, Пітер її не переконав.

— Моя дружина — медсестра, — промовив він. — Як шкода, що її немає поруч!

Остін звів брови:

— У вас є дружина?

— Так, — відповів Пітер. — Її звати Беатріс.

Назвавши ім’я своєї коханої, він наче зробив відчайдушну спробу надати їй особистих рис, яких вона ніколи не матиме в очах цих людей, що не знайомі з нею.

— А ви... — Остін завагався. — Ви підтримуєте зв’язок?

Пітер на мить замислився; йому пригадалася розмова з Тускою:

«У твоєму житті є хтось особливий?» — «Ні, не схоже на те».

— Підтримуємо.

Доктор зацікавлено скинув голову.

— До нас сюди нечасто потрапляє хтось, кого... ну, знаєте... вдома чекає близька людина. Я маю на увазі близька людина, з якою...

— З якою підтримується зв’язок.

— Ага.

— Беа дуже хотіла б теж опинитися тут, — промовив Пітер.

Уперше за тривалий час у його пам’яті зринув яскравий і цілісний спогад про Беатріс, що сиділа біля нього в аміківському кабінеті, досі у своєму медсестринському халаті, скривившись від занадто міцного чаю, який їй запропонували. За якусь частку секунди вона змінила вираз свого обличчя так, ніби чай всього-на-всього надто гарячий,