Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

на мене й розуміє мій настрій неправильно. Він бачить в мені злість, а я насправді відчуваю страждання. Я не маю бажання бити цього чоловіка, але мушу.

Він намагається обійти мене, але я його не пускаю.

Мені огидно те, що я мушу зробити, я хочу все йому пояснити, але на це немає часу. Але все одно я не можу змусити себе підняти коцюбу й ударити невинну людину. Не можу позбавитися спогаду, в якому він лежить у ліжку заплутаний у простирадла, побитий до чорноти, важко дихає.

«Якщо ти цього не зробиш, Деніел переможе».

Самого лише цього імені достатньо, щоб мої кулаки стиснулися. Я думаю про його дволичність, роздмухую полум'я своєї люті згадками про кожний раз, коли він брехав мені, топив мене знов і знов разом із хлопчиком в озері. Я згадую відчуття ножа Лакея, коли той встромляється поміж ребрами Дербі або перерізає горло Денса. Згадую змушену капітуляцію Рештона.

Заревівши, я випускаю свій гнів, б'ю дворецького взятою в каміні коцюбою, влучаю поміж лопатками, і він падає на стіну, а потім сповзає по ній на підлогу.

— Будь ласка, — каже він, намагаючись відповзти від мене. — Я не…

Він хрипить, кличе на допомогу, благально підіймає руку. Саме ця рука штовхає мене за край. Деніел зробив щось схоже на озері, скористався проти мене моєю жалістю. Тепер я бачу на підлозі Деніела, і моя лють займається, вона кипить у венах.

Я б'ю його ногою.

Раз, потім ще раз, і ще, і ще. Розум залишає мене, його місце заповнює лють. Кожна зрада, кожний біль і кожний сум, кожний жаль, кожне розчарування, кожне приниження, кожне страждання… Вони всі наповнюють мене.

Я ледве дихаю, я ледве бачу. Я схлипую і б'ю його знов і знов.

Мені шкода цього чоловіка.

Мені шкода себе.

Я чую Рештона за мить до того, як він б'є мене вазою. Удар гудить усередині мого черепа, і я падаю, падаю, земля ловить мене своїми твердими руками.

57

День другий

(продовження)

— Ейдене! — голос далекий, він ллється по моєму тілу, наче вода, що плескає по берегу. — Боже мій, прокинься! Будь ласка, прокинься!

Мої очі стомлено, дуже стомлено розплющуються.

Переді мною потріскана стіна, моя голова лежить на білій, заплямованій червоною кров'ю наволочці. Утома тягнеться до мене, хоче знов утягнути мене геть.

На мій превеликий подив я знову дворецький, я лежу на ліжку в сторожці.

«Залишайся притомним. Не ворушись. Ми в біді».

Я трохи зрушую тіло, і біль у моєму боці стрибає аж до горла, але мені вдається прикусити його, не випустити з рота. Принаймні, завдяки йому я прокинувся остаточно.

У тому місці, де раніше штрикнув мене ножем Лакей, простирадло просякнуте кров'ю. Певно, біль був достатній, щоб я знепритомнів, але для смерті цього було замало. І це не може бути випадковістю. Лакей спровадив на той світ багато люду, тож навряд чи схибив цього разу. Від цієї думки я похолодів. Я думав, що ніщо не може бути страшнішим, ніж коли хтось намагається тебе вбити. Але виявляється, що все залежить від того, хто вбиває, і у випадку Лакея залишатися живим — ще гірше жахіття.

— Ейдене, ти отямився?

Долаючи біль, я перевертаюся й бачу в куті кімнати Анну. Її руки та ноги зв'язані мотузкою, що прив'язана до старого радіатора. Її щока набрякла, навколо ока, наче квітка на снігу, розцвів синець.

У вікні над нею видно ніч, але я не маю жодної гадки, котра година. Цілком можливо, що вже одинадцята, і Чумний Лікар чекає нас біля озера.

Побачивши, що я притомний, Анна полегшено схлипує.

— Я думала, він убив тебе, — каже вона.

— Я теж так думав, — хриплю я.

— Він схопив мене біля будинку та сказав, що вб'є мене, якщо я не піду з ним, — каже вона, намагаючись звільнитися з мотузок. — Я знала, що Дональд Девіс безпечно спить на дорозі, що Лакей його не дістане, тому зробила, як він сказав. Мені дуже шкода, Ейдене, але я не змогла вигадати нічого кращого.

«Вона тебе зрадить».

Ось про що мене попереджав Чумний Лікар, а Рештон вирішив, що це є доказом дволичності Анни. Цей брак довіри мало не зруйнував усе, над чим ми працювали весь день. Я думаю, чи знав Чумний Лікар обставини «зради» Анни, чи приховав він їх зі власних міркувань, або ж щиро вірив, що ця жінка встала проти мене?

— Це не твоя вина, Анно, — кажу я.

— Мені все одно дуже шкода, — вона перелякано зиркає на двері, а потім робить голос тихішим: — Ти можеш дістати до рушниці? Він поклав її на столик.

Я дивлюся туди. До дробовика лише кілька кроків, але це все одно, якби він був на Місяці. Мені ледь до снаги перевернутися на бік, не те що підвестися з ліжка.

— Що, прокинувся? — перебиває Лакей, який з'явився у дверях, відрізаючи кишеньковим ножем шматочки яблука. — Шкода, я хотів розбудити тебе.

За ним стоїть ще один чоловік. Це той бандит з кладовища, який тримав мене за руки, поки Деніел намагався вибити з мене, де Анна.

Лакей наближається до ліжка.

— Під час нашої останньої зустрічі я дозволив тобі жити, — каже він. — Так було потрібно, але… Я не вдовольнився.

Він прочищає горло, і я відчуваю, як на мою щоку ляпає слина. Мене охоплює огида, але я не маю сил, щоб підвести руку й витертися.

— Другого разу цього не трапиться, — каже він. — Я не люблю, коли люди знов прокидаються. Неначе щось не до кінця зробив. Мені потрібний Дональд Девіс, і я хочу, щоб ти сказав мені, де я можу його схопити.

Мій розум шалено працює, намагаючись скласти фрагменти мого життя.

Деніел знайшов мене на дорозі після того, як я вистрибнув з карети, а тоді переконав мене піти з ним на кладовище. Я не замислювався над тим, звідки він знав, де я буду, але ж ось і відповідь. Через кілька хвилин я сам розповім про це Лакеєві.

Якби мені не було так страшно, я посміхнувся б цій іронії.

Деніел вірить, що я видаю Девіса на смерть,