Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

але без їхньої конфронтації на кладовищі я ніколи не знатиму, що Срібна Сльоза в Блекгіті, не битимусь з Деніелом біля озера, його там не вб'є Анна.

Це мишоловка. Її змайстрував Рештон, пружину натягнув Девіс, а я — наживка. Чудова пастка, от тільки відразу, як я розповім Лакеєві, що він хоче знати, він заріже нас з Анною як свиней.

Поклавши ніж і яблуко на столик біля рушниці, Лакей бере в руку снодійні таблетки, банка торохтить у його руці. Я майже чую, як він хмурить лоб, дивлячись на неї, як його думки теж торохтять у черепі. Його товариш стоїть нерухомо у дверях, склавши руки на грудях, обличчя безвиразне.

Банка знов торохтить. Один раз, другий, третій.

— Скільки таких треба, щоб убити такого обгорілого каліку, як ти? — питає він, схопивши мене за підборіддя й підсунувши моє обличчя до свого.

Я намагаюся відвернутися, але його хватка стає міцнішою, очі втупилися в моє лице. Я відчуваю його тепло; його зло схоже на шпичасту гарячу істоту, що повзає по моїй шкірі.

Я міг прокинутися в цій голові. Міг би ділити з ним цей схожий на щуряче кубло мозок, бродити серед спогадів і поривів, яких не міг би позбутися.

Можливо, в одному з попередніх циклів так і було.

Раптом, огидний Дербі здається щастям.

Залізні пальці Лакея відпускають мене, моя голова падає набік, на лобі виступає піт.

Я не знаю, скільки мені залишилося часу.

— Судячи з цих опіків, ти мав важке життя, — каже він, трохи відсунувшись. — Важке життя заслуговує на легку смерть, як на мене. Це моя пропозиція. Засни з повним пузом таблеток, або посмикайся ще години зо дві, поки я відрізатиму ножем важливі органи.

— Дай йому спокій! — кричить з кута Анна, і деревина скрипить, бо дівчина намагається звільнитися.

— А ще краще, — каже він, махнувши ножем на неї. — Я можу попрацювати ножем над цією дівчиною. Мені вона потрібна жива. Але це не означає, що спочатку їй не можна трохи покричати.

Він робить крок до неї.

— Конюшня, — тихо кажу я.

Він завмирає на місці, озираючись на мене через плече.

— Що ти сказав?

Він іде до мене.

«Заплющ очі, не давай йому бачити свій страх. Це те, чого він жадає. Він не уб'є тебе, поки ти не розкриєш очі».

Я міцно стуляю повіки й відчуваю, як ліжко провисає під його вагою. Через кілька секунд лезо його ножа починає гладити моє обличчя.

Страх каже мені розплющити очі, щоб бути готовим до загрози.

«Просто дихай, чекай на свою мить».

— Дональд Девіс буде біля конюшні? — шипить він. — Ти це хочеш сказати?

Я киваю, намагаючись прогнати паніку.

— Дай йому спокій! — знов кричить з кута Анна, гупаючи по мостинах п'ятками та смикаючи за мотузки, що тримають її.

— Замовкни! — кричить Лакей на неї, а потім знов повертає увагу до мене. — Коли?

У мене в роті так сухо, що я непевний, чи я досі здатний говорити.

— Коли? — наполягає він, і лезо протикає мою шкіру до крові.

— За двадцять хвилин до десятої, — кажу я, згадуючи час, який сказав мені Деніел.

— Біжи! Десять хвилин залишилося, — каже Лакей чоловікові біля дверей, і швидкі кроки коридором, які поступово стихають, кажуть, що той пішов.

Лезо рухається по краях моїх губ, описує контур мого носа, а зрештою я відчуваю легкий тиск на мої заплющені повіки.

— Розкрий очі, — шипить він.

Я думаю, чи чує він биття мого серця? Як може він не чути? Воно гупає, наче мортира, з кожним ударом уносить крихту тих залишків мужності, що я досі маю.

Я починаю злегка тремтіти

— Розкрий очі, — повторює він, і на мої щоки потрапляє його слина. — Розкрий очі, кролику, дай мені зазирнути всередину.

Ламається деревина, Анна кричить.

Я не можу не подивитися.

Їй вдалося зірвати радіатор зі скоб, водночас звільнивши руки, але не ноги. Ніж залишає моє обличчя, Лакей підхоплюється на ноги, пружини ліжка скриплять, позбувшись його ваги.

«Настав час. Рухайся!»

Я кидаюся на нього. Я не маю ні вміння, ні сили, маю лише відчай та масу. Сотні разів я зазнаю невдачі, і моє тіло б'ється об нього, наче здмухана вітром ганчірка, але цього разу є щось у тому, як він стоїть і тримає свій ніж. Я ідеально ловлю руків'я, повертаю ніж і встромляю в його живіт. Коли ми падаємо сплутані на підлогу, поміж моїми пальцями тече його кров.

Він ахає, в цьому скрикові є подив, навіть біль, але не смертний. Він відразу опановує себе.

Я дивлюся на ніж, від якого видно лише руків'я, і розумію, що цього недостатньо. Він надто сильний, а я надто слабий.

— Анно! — волаю я, вириваю ніж і штовхаю його по підлозі до неї, але з відчаєм бачу, що він зупиняється за кілька сантиметрів від її простягнутих пальців.

Лакей чіпляється нігтями за моє обличчя, його рука відчайдушно намагається дістатися до мого горла. Вага мого тіла притиснула його праву руку до підлоги, моє плече давить йому на обличчя, затуляє йому вид. Він звивається, ричить, намагається скинути мене.

— Я не можу втримати його! — кричу я Анні.

Його рука намацує моє вухо, викручує його, і моє очі засліплює білий біль. Я смикаюся, вдаряюся об столик і рушниця падає на підлогу.

Рука Лакея звільняється з-під мене. Він зіштовхує мене з себе, і коли я падаю на підлогу, я бачу щойно звільнені від мотузки руки Анни, які тягнуться до рушниці. Наші погляди перетинаються, в її очах лють.

Руки Лакея схопили мене за шию та стискають її. Я б'ю його по зламаному носу, він виє від болю, але не відпускає мене. Він тисне сильніше, душить.

Вибухає рушниця, вибухає Лакей, його безголове тіло падає біля мене, кров ллється з його шиї та розтікається по підлозі.

Я дивлюся на рушницю, що тремтить у руках Анни. Якби вона не впала туди, куди вона впала… Якби ніж не докотився до неї, якби вона звільнилася на кілька секунд пізніше.

Я тремчу, нажаханий тонкістю межи між життям і смертю.

Анна говорить мені щось, вона непокоїться через мене, але я такий виснажений, що чую