Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

кажу я. — То було інше життя, інший набір рішень. Багато помилок, які я намагався не повторювати, і не повторив; гадаю, що завдяки тобі.

— Не… — каже вона, махаючи на мене осколком, коли я роблю крок до неї. — Я не можу… Я пам'ятаю деякі речі, я знаю дещо.

— Є правила, — кажу я. — Івлін Гардкасл має померти, а ми разом врятуємо її. Я знаю спосіб, яким ми обоє можемо звільнитися звідси.

— Ми не можемо звільнитися обоє, це не дозволено, — наполягає вона. — Це одне з правил, хіба не так?

— Дозволено це чи ні, але ми це зробимо, — кажу я. — Ти маєш довіритися мені.

— Не можу, — сердито каже вона, витираючи з щоки раптову сльозу. — Ти вбив мене. Я пам'ятаю це. Я досі відчуваю постріл. Я була так рада побачити тебе, Ейдене. Я думала, що ми нарешті звільнимося. Ти і я, разом.

— Ми звільнимося.

— Ти вбив мене!

— То був не перший раз, — з жалем кажу я. — Ми обоє завдавали одне одному болю, Анно, і обоє заплатили за це. Більше я тебе ніколи не зраджу, обіцяю тобі. Ти можеш мені повірити. Ти вже повірила мені, просто не пам'ятаєш цього.

Піднявши руки, ніби капітулюю, я повільно йду до сходів. Відкинувши зі сходинки розбиті окуляри та трохи конфетті, я сідаю на червоний килим. Усі носії тиснуть на мене, їхні спогади про цю кімнату юрбляться в моєму мозку, їхню вагу ледь вдається нести. Такі самі чіткі, як того ранку, коли це трапилося…

«Це і є той ранок, коли це трапилося».

Я згадую розмову Белла біля дверей з дворецьким, якими переляканими були вони обоє. Моя рука відчуває біль від Ревенкортового ціпка, коли той долав шлях до бібліотеки, незадовго до того, як Джим Рештон виніс через вхідні двері мішок поцуплених наркотиків. Я чую легкі кроки по мармуру Дональда Девіса, коли той тікав з будинку після своєї першої зустрічі з Чумним Лікарем, і сміх друзів Едварда Денса, коли той мовчав.

Так багато спогадів і секретів, стільки тягарів. Кожне життя так багато важить. Не знаю, як людям вдається носити хоча б одне.

— Що з тобою? — питає Анна, крадучись ближче, трохи послабивши руку, що тримає скло. — Ти маєш поганий вигляд.

— У мене ось тут гамір, створений вісьмома людьми, — кажу я, стукаючи пальцем по скроні.

— Вісьмома?

— І вісім версій сьогоднішнього дня, — кажу я. — Кожного разу, коли я прокидаюся, я в іншому гості. Це мій останній. Або я розв'яжу загадку сьогодні, або завтра все почнеться від самого початку.

— Це не… Правила тобі не дозволять. Ми отримуємо лише один день на розв'язання вбивства, і ти не можеш бути кимось іншим. Це… це неправильно.

— Ці правила на мене не поширюються.

— Чому?

— Тому що я прийшов сюди з власної волі, — кажу я і тру стомлені очі. — Я прийшов за тобою.

— Ти рятуєш мене? — скептично питає вона, опустивши руку з забутим осколком.

— Щось таке.

— Але ти вбив мене.

— А я й не кажу, що в мене добре виходить.

Можливо, через мою інтонацію, а може через те, як я розслаблено розвалився на сходинці, але Анна впускає скло на підлогу й сідає біля мене. Я відчуваю її тепло, її справжність. Вона єдина справжня річ у світі відлунь.

— Ти досі намагаєшся? — питає вона, вдивляючись у мене карими очима; на її блідому опухлому обличчі сліди сліз. — Я маю на увазі, врятувати мене.

— Я стараюся заради нас обох, але не можу цього зробити без твоєї допомоги, — кажу я. — Ти маєш повірити мені, Анно, я не той чоловік, що завдає тобі болю.

— Я хочу… — вона затиняється й трусить головою. — Як я можу тобі вірити?

— Тобі треба просто почати, — кажу я, знизуючи плечима. — На щось інше немає часу.

Вона киває, міркуючи над цим.

— І що я маю для тебе зробити, якщо почну вірити тобі?

— Багато маленьких послуг і дві великі, — кажу я.

— Наскільки великі?

— Мені треба, щоб ти врятувала мені життя. Двічі. Ось це допоможе.

Я дістаю з кишені альбом для замальовок, зашарпану книгу з зім'ятими сторінками, переплетеними шнуром між двома шкіряними палітурками. Я знайшов його в піджаку Ґолда, коли виходив з котеджу. Відмовившись від дещо безладних малюнків Ґолда, я записав усе, що зміг згадати про розклад дій своїх носіїв, залишив усюди примітки та вказівки.

— Що це? — питає вона, беручи її в мене.

— Це книга про мене, — кажу я. — І це наша єдина перевага.

56

— Ти бачив Ґолда? Він має вже бути тут.

Я сиджу в пустій спальні Саткліфа, двері трохи прочинені. У кімнаті навпроти Деніел розмовляє з Беллом, а в коридорі енергійно ходить туди-сюди Анна.

Я не мав наміру дратувати її, але закінчивши розносити по будинку листи, в тому числі той у бібліотеці, в якому розкривається походження Канінгема, я засів у цій кімнаті з графином віскі, який взяв у вітальні. Я пив безупинно впродовж години, намагаючись змити сором того, що чекало на мене попереду, і хоча я вже п'яний, сп'янів я недостатньо.

— Який у нас план? — чую я, як Рештон питає Анну.

— Нам треба не дати Лакеєві вбити цим ранком дворецького та Ґолда, — каже вона. — Вони досі мають зіграти в цьому роль, якщо ми зможемо достатньо довго берегти їм життя.

Я роблю ще один ковток віскі та слухаю їхню розмову.

Ґолд не має анітрохи схильності до насилля, і для того, щоб він ударив невинного чоловіка, його треба довго вмовляти. Я не маю на це часу, тому сподіваюся просто залити його душу алкоголем.

Поки що мені це не вдається.

Ґолд зваблює чужих дружин, махлює, граючи в кості, та й узагалі живе так, ніби кожний день може бути останнім, але вдарити не може навіть осу, що його вжалила. Він надто сильно любить життя, щоб спричиняти комусь біль, і це прикро, бо біль — єдине, що залишатиме дворецького жити достатньо довго, щоб той зустрівся в сторожці з Анною.

Почувши, як він волочить ноги, я набираю повні груди повітря, виходжу в коридор і стаю на його шляху. Крізь дивні очі Ґолда він надзвичайно красивий, його обпечене обличчя — суцільна радість, воно набагато цікавіше за банальну симетрію більшості людей.

Він намагається задкувати, поспішно вибачається, але я хапаю його за зап'ястя. Він дивиться