Ренсом Ріггз - Карта днів

На мить мені здалося, що я сплю. А потім вона заговорила:

— Джейкобе, негайно виходь звідти.

Вона була зла на мене, але на її обличчі, в її широко відкритих очах застиг такий вираз болю, хвилювання та полегшення, що я знав, що вона відкриє мені свої обійми, коли я побіжу до неї, — і вона так і зробила, і я міцно обійняв її.

— Пані Сапсан. Пані Сапсан. Мені дуже шкода.

Вона поплескала мене по спині та поцілувала в лоба.

— Прибережіть це на потім, пане Портман.

Я повернувся до Ліо.

— А як щодо моїх друзів?

— Чекають на вантажній платформі.

— І Нур?

Вираз його обличчя миттєво став сердитим.

— Не тисни на мене, хлопчику. І ніколи не повертайся сюди. Твоя допомога моїй сестрі була твоєю для-виходу-з-тюрми-на-волю перепусткою. Але тільки раз.

* * *

Люди Ліо ескортували нас по всіх коридорах, через клуб Ліо та через кухню, й аж на вулицю, до вантажної платформи. У сутінках світанку я побачив Емму та Бронвін, а поряд із ними у повітрі зависла біла сорочка та широкі сірі штани, у яких, напевне, знаходився Мілард. Коли я вгледів їх, як вони тут стоять цілі та неушкоджені, то відчув полегшення, а по спині наче побігли мурашки, бо до цього моменту я навіть не усвідомлював повною мірою, що міг більше ніколи їх не побачити.

— Ой, пташечко! Слава пташкам! — стиснувши долоні, прощебетала Бронвін, помітивши наше з пані Сапсан наближення.

— Я ж казав, з ним буде все добре, — обізвався Мілард. — Джейкоб може про себе подбати.

— Добре? — перепитала Емма, збліднувши, коли мене побачила, а потім запитала в мене: — Що вони з тобою зробили?

Протягом деякого часу я не бачив дзеркала, але, напевне, крім зламаного носа та інших травм я ще й мав переляканий вигляд.

Емма обняла мене. І на мить мені стало байдуже, що між нами трапилось раніше, мені просто приємно було знову відчувати її у своїх обіймах.

А ще за мить вона обняла мене трохи міцніше, і мої тріснуті ребра відгукнулися гострим болем. Я обережно вдихнув і відіпхнув її.

Я запевнив її, що зі мною все окей, хоча моя голова здавалась мені повітряною кулькою, яка от-от лопне.

— Де Єнох? — запитав я.

— В Акрі, — відповів Мілард.

— Слава Богу.

— Він утік із тієї жахливої закусочної, — сказала Емма, — а потім подзвонив до тебе додому та розповів пані Сапсан про все, що сталося, і вони знайшли нас тут.

— Ми зобов’язані йому нашими життями, — мовив Мілард. — Це те, що я ніколи не думав, що скажу.

— Ти ще зможéш наверстати´ це в Акрí, — сказав хтось із французьким акцентом. Я повернувся та побачив пані Зозулю, що стояла коло виходу разом з іншою імбриною. На ній було яскраво-блакитне плаття з високим срібним коміром, а вираз її обличчя був пригнічений. Ні вона, ні та інша імбрина не виказали ні найменшого прояву щастя, побачивши нас.

— Ідіть, машина жде.

Люди Ліо спостерігали за нами, як ми виходили, і на нас були націлені не тільки їхні очі, а й стволи. Я знову подумав про Нур і про те, що ми залишали її тут у свого роду полоні. І через це я почувався жахливо. Мало того, що ми провалили місію — я, ймовірно, прирік її на гіршу долю, ніж якби взагалі залишив її у спокої.

Імбрини просто з вантажної платформи поспіхом заштовхали нас у велику машину. І вона від’їхала від краю навіть раніше, ніж зачинилися дверцята.

— Пані Сапсан? — звернувся я.

Вона повернулася ледь-ледь, у профіль.

— Було б краще, — сказала вона, — якби ти помовчав.

Розділ вісімнадцятий

Нас повернули до Диявольського Акра через вхід до петлі на Мангеттені, яка була зв’язана з Панконтурконом — це був маршрут, який міг би заощадити мені з друзями кілька днів, згаяних на мандрівку за кермом, та вберегти нас від неописанних неприємностей, якби ми тільки про нього знали раніше. Я був позбавлений негайного словесного побиття, тому що був травмований. Замість цього імбрини відвели мене до костоправа на ім’я Рефеєл, котрий працював у напівзруйнованому будинку на Літтл-Стеббінґ-стрит. Усю решту дня та всю ніч я лежав у кімнаті, наповненій аптекарськими пляшечками, а костоправ тим часом прикладав мені до ран пекучі порошки та їдкі припарки. Він не був Матінкою Пилок, але я відчував, що починаю одужувати.

Я був прикутий до ліжка, але майже не спав, бо мій мозок безперервно свердлили спогади про мої невдачі, а також невпевненість у собі та почуття провини. (Якби ж я тільки був послухав Ейча. Якби ж я тільки був скасував місію, коли він мене просив.) Мене переслідували думки про те, що сказав Ліо про мого діда. Не те щоб я думав, що це могло бути правдою — звісно ж, його підставили витвори, і це було єдине пояснення, яке мало хоч якийсь сенс, — але сам лише простий факт, що хтось міг сфабрикувати таку брехню про нього, змушував мене почуватися дуже незатишно. Я напевне зробив би правильно, якби зміг якось змусити Ейча поговорити зі мною ще раз. Але найбільше мене переслідувало почуття провини перед Нур. Якби ми з нею взагалі ніколи не зустрічалися, вона була б у більшій безпеці, ніж тепер. Так, на неї полювали б, але принаймні вона була б вільна.

Вранці мене прийшли провідати друзі. Емма, Мілард, Бронвін. А також Єнох, котрий розповів, як він вийшов був із химерного трансу Френкі та побачив, що він одягнутий у ляльковий одяг, який він одразу ж із себе зірвав, перш ніж утекти.

— Ми думаємо, що він отямився, коли я схопила Френкі, — сказала Емма. — Коли вона відпустила нас тоді, то це, напевне, зруйнувало і її вплив на Єноха.

— Вона доволі сильна, щоб впливати на людей на такій віддалі, — розміркував Мілард. — Мені доведеться вставити її до своєї нової книги «Хто є хто в Дивній Америці».

— А я теж можу керувати людьми на віддалі, — похвалився Єнох. — За умови, що вони мертві.