Ренсом Ріггз - Карта днів

— Чудово, — сказав Ліо. — Ми знайдемо його. Ніхто не сховається від мене у моєму місті. А от, що я дійсно хочу знати, що ви робите з ними? З вашими жертвами?

— Нічого, — відповів я. — У нас немає жертв.

Він схопив зі столу досьє, яке мені показував, перегорнув сторінку і тицьнув мені в обличчя.

— Ось один із малюків, «урятованих» твоїм дідусем. Ми знайшли його через два тижні. Він схожий на врятованого? Ге?

Це була фотографія мертвої людини. Маленького хлопчика. Понівеченого. Жах.

Ліо вдарив мене кулаком у живіт. Я зігнувся вдвічі та застогнав.

— Це якийсь нездоровий сімейний бізнес? Еге? — Він ударив мене ногою, і я впав на підлогу.

— Де вона? Де Агата?

Я відповів:

— Не знаю, не знаю, — або намагався відповісти, поки він іще двічі бив мене ногою, аж поки мені не стало боляче дихати, а з носа не пішла кров і не забризкала всю підлогу.

— Підніми його, — мовив Ліо з огидою. — Прокляття, тепер мені знову треба чистити килим.

Мене спробували підняти попід руки, але мої ноги не тримали мене, і я опустився на коліна.

— Я збирався вбити Ґанді, — сказав Ліо. — Я збирався вбити того хворого сукиного сина власноруч.

— Ґанді мертвий, Ліо, — нагадав Білл.

— Ґанді мертвий, — повторив Ліо. — Тоді, гадаю, згодишся і ти, молодший. Котра зараз година?

— Майже шоста, — відповів Білл.

— Ми вб’ємо його вранці. Зробимо з цього подію. Приведемо загін для розстрілу.

— Ви помиляєтесь, — прошепотів я тремтячим голосом. — Ви помиляєтесь щодо нього.

— Що б ти хотів, хлопчику? Утоплення чи розстріл?

— Я можу це довести.

— А може, і те і те? — запропонував Білл.

— Чудова ідея, Білле. Один раз для нього, один раз для дорогого старого дідуся. А тепер заберіть його звідси.

* * *

Тієї ночі вони вперше за весь час вимкнули світло у моїй кімнатці. Я лежав, весь побитий, у пронизливій темряві, шкодуючи, що моє тіло не може зникнути, та боровся з думками. Я хвилювався за друзів. Чи їх не били, не катували, не залякували? Я хвилювався за Нур і те, що вони планували з нею зробити. Чи було б їй краще, якби я взагалі не пробував їй допомогти? Якби я послухав Ейча та скасував місію, коли він мені наказав?

Так. Майже напевне так.

Визнаю´, за себе я хвилювався теж. Гангстери Ліо погрожували мені звідтоді, як я тут з’явився, але вперше їхня обіцянка вбити мене здавалася справжньою. Ліо більше нічого від мене не хотів. Він не намагався отримати від мене жодної інформації. Здавалося, він тільки хотів побачити, як я помру.

І що то була за божевільна маячня про мого діда? Я ні на секунду не вірив, ніби щось із того може виявитися правдою — але як могли повірити інші? Єдине, у що я ладен був повірити, було те, що витвори підставили його, влаштовуючи викрадення та вбивства так, щоб усі думали, що то Ейб їх учиняв, у надії на те, що клан Ліо, можливо, уб’є Ейба та зробить таким чином за витворів їхню роботу. Отже, що стосується того, що мого діда бачили на місці деяких із цих злочинів (на чому наполягав Ліо), то витвори були майстрами маскування. Можливо, один із них був одягнутий, як Ейб, або зробив живу маску.

Раптом почувся сильний гуркіт у дверях моєї кімнатки.

Ось воно. Вони прийшли за мною. Навіть не стали ждати до ранку.

Відкрилося віконце у дверях.

— Портмане.

Це був Ліо. Я був здивований, але в такому разі це мало сенс — він хотів сам натиснути на спусковий гачок.

— Підійди-но сюди.

Я підвівся з розкладачки та став перед віконцем.

— Витвори підставили мого діда, — сказав я; не тому, що думав, що він мені повірить, а тому, що я повинен був це сказати.

— Заткни свою чортову пащеку… — Він зробив паузу, щоб зібратися. — Ти знаєш цю леді?

Перед віконцем він тримав фотографію. Я був настільки збентежений таким несподіваним поворотом, що мені знадобилася якась мить, щоб відреагувати. То був знімок якоїсь оперної примадонни з фарбованим білим волоссям та у білих рукавичках, і у капелюшку з плюмажем. Вона тримала перед собою баночку чистячого засобу «Драно» і, здавалося, співала для нього.

— Це баронеса, — відповів я, вдячний своїй пам’яті, що не підвела.

Ліо опустив фотокартку. Деякий час він спостерігав за мною, нахмуривши лоба. Я не міг зрозуміти, про що він зараз думає. Пройшов я тест? Чи я сказав щось не те?

— Ми зробили кілька дзвінків, — мовив він нарешті. — Твої товариші сказали нам, що ви добиралися сюди через «Фламінго». Звичайно, нас це схвилювало, тому ми подзвонили нашим друзям там, щоб вони глянули, чи залишився після вас хоч хтось живий. На моє велике здивування, ви не тільки повелися там, як джентльмени та леді, але також уладнали одну справу, з якою я сам збирався розібратись.

Мене це збило з пантелику.

— Справу?

— Це я про тих ідіотських «воїнів доріг»,[86] котрі поводяться так, наче вони правлять світом. Я збирався поїхати до Флориди та притиснути їх. Ти позбавив мене клопоту.

— То були… е-е… дрібниці.

Я намагався здаватися спокійним та зібраним, а не таким, хто й досі очікує, що його вб’ють.

Ліо тихо засміявся та опустив очі в підлогу, наче у замішанні.

— Мабуть, тобі цікаво, чому така велика шишка, як я, цікавиться якоюсь петлею для мандрівників. Ну, я б не цікавився, якби там не жила моя сестра.

— Баронеса?

— Її справжнє ім’я Донна. Їй подобається тамтешній клімат. — Він похитав головою та буркнув собі під носа: — А казала, «візьму лиш пару уроків співу…»

— Ви мене відпускаєте?

— Зазвичай і одного тільки доброго слова від моєї сестри було б досить, щоб замінити твій смертний вирок на м’якший. Але в тебе, виявляється, є й інші друзі у цікавих місцях.

— Інші?

Він захлопнув віконце. Ключ у замку повернувся, і двері відчинились. Ми стояли за кілька футів одне навпроти одного, і між нами нічого не було. Та ось він відійшов убік, і там я побачив пані Сапсан, яка широкими кроками йшла