Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

До башти ВЕСПЕР вони добирались не довго, допомогли і технології і магія і демонські маніпуляції проклятої трійці, але ту частину дороги що долали пішки, О’Брайен шкутильгав, видужуючи шлях своєю власною, людською силою, а не розрядженими протезами.

Де ж була Рена увесь цей час, чом не допомогла коханому у бійці? Все просто, одне слово ВЕСПЕР асоціювалось у неї з тим вампіром що мало не поневолив її душу. На що він буде здатен зараз, коли вона навіть не має тіла?

Щойно почалась та бійка її скував панічний страх, вона не могла навіть дивитись що там відбувається з Ітаном, бо заховалась, у найтемнішому, найтихішому і найглибшому куточку звалища, молилась аби Дейно її не знайшов.

***

- Завдання виконано, - доповів Самуїл.

Орфейн стояв з ним поруч але на відміну від диявола не вклонив коліно, взагалі не розумів що він тут зараз робить, коли кіборги вже доставили нову, цікаву іграшку, над котрою він міг позну... котру міг досліджувати.

- Звалище вже належить нам? - ліниво спитав Люцій, він навіть не розвернув до них своє крісло.

Зараз вони були на останньому поверху хмарочосу і падший янгол дивився у небо.

Самуїл почервонів, не буквально, він був у людській подобі, але сором відчував.

- Ні, але той перевертень, його власник, вже в наших руках, - нервово відповів диявол.

- То твоя задача не захоплення Міллера чи Мюллера, як він там себе кличе, якщо в тебе закінчились люди то йди сам, але мені потрібен храм на території звалища, не йолупи що там поселились. - Люцій намагався зробити вигляд ніби психує, навіть мало не вдарив кулаком по столу та усі троє знали що йому байдуже. - Вибий звідти тих, хто лишився, поки твої мисливці зволікали там поселились ще двоє.

- Так, праотець, - диявол навіть не відривав очей від підлоги. - З перевертнем в наших руках ми можемо змусити їх піти, без бою заволодіти храмом.

- Саме так, - одразу піддакнув Орфейн. - В моїх руках він швидко заспіває.

Янгол тільки рукою махнув.

Байдуже, то все розмови що слідують за вітром, що важливо то це результат, а коли той результат опиниться в його руках, ці двоє не отримають ані крапельки сили.

Тільки почекай мене, старий...

***

Він отямився та його рухи щось сковувало, очі не бачили, бо були укриті тканиною а щелепи не могли зімкнутись, щось холодне і металеве заважало.

Насилу піднявся на ноги, тричі впавши в процесі, гамівна сорочка не давала змоги нормально рухатись а інше приладдя орієнтуватись. Відчув слабкість, почав знову падати та і перебирати ногами намагаючись втримати рівновагу, вдарився але стіна була м’якою?

- То ти прокинувся, - почувся звідусюди звук. - Добре, скоро зможемо приступити до роботи. Вона до речі могла бути оплачуваною, якби ти погодився.

Ні, йому не чудилось, вона дійсно, м’яка, і друга і третя, а от четверта... коли він торкався її плечем то вона давала звук схожий на скло.

Балакай собі там, балакай, а я тут лишатись не збираюсь.

Натягнувся мов пружина...

- Що ти робиш? - чулось з динаміків, та він не бачив де вони.

... і з розмаху вдарив головою в стіну. Пощастило, бо скло розсипалось в друзки, котрі падаючи, розпанахали і сорочку і пов’язку.

- Ні-ні-ні! Зупинить його, швидко!

Першим що побачили його очі була купа людей у лабораторних халатах, котрі бігли до нього. Камера, в котрій він був до цього була уся біла і ще й підсвітлена, як якийсь акваріум.

Ітан вискочив з неї на стерильний кафель усланий осколками скла, ікла та пазурі наголо, заричав погрозливо. Лаборанти зупинились, шприці у їх руках були вже менш загрозливими але все ж, що то має бути за речовина, щоб з нею кидатись на перевертня, бо вони не могли не знати хто він такий.

- Що нам робити? - одне і те саме питання в стількох варіаціях і голосах скільки тут було тих лаборантів.

- Працювати, - відповів їм тим самий голос, що був щойно в камері.

Ітан повернув до нього голову а побачив лиш хмару вдягнену у костюм, котра саме в цей момент приснула йому чимось в очі. Та речовина одразу спричинила втрату зору і пекельний біль, пекло буквально як в самому пеклі.

- Якого біса!? - впав він на коліна і єдину руку.

Одразу підскочив натовп лаборантів і не менше десятка голок впились у його спину, вприскуючи якусь речовину, котра відняла залишки сил.

- Срібний пил, - відповів пан хмара, як ні в чом не бувало. - А мої помічники щойно вкололи тобі екстракт срібла, летальну дозу. Бачиш, на минулому перевертні ми вияснили що одного кубика розчину вистачить аби послабити перевертня, двох аби вирубити, до тих пір поки регенерація хоч і повільно але не виведе отруту. А от від п’яти і більше організм буде реагувати незворотньо, некрозом тканин. Так що ти скоро помреш, якщо тільки я нічого не зроблю... ШВИДКО НЕСІТЬ СИРОВАТКУ №54!