Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 37.1

Власне, мій план жахливий.

Сьогодні нічні чергові елітного крила по обіді сповістили, що маю збирати речі та повертатися назад до гуртожитку. Думаю, за мною і так давно ніхто не стежить, а сьогодні й поготів.

Тому прямо зараз у сутінках осіннього вечора, я кручуся біля височезного паркану в пальті Люциліана, стискаючи в кишенях жмені монет Мірабель. Схоже, маги перестали регулювати погоду, і природні процеси різко стали на місця.

Мені було сказано до дев’ятої, не раніше восьмої. Зараз сьома тридцять. Я маю приблизне уявлення, де ця галерея, бо добре вивчила карту Терри. Правда, досі не усвідомлюю, що на мене чекає поза межами цього готичного паркану. Я не бачила, щоб тут проїжджали машини чи карети й боялася потрапити комусь на очі, хоч і сховала проарію в ліфчику, а форму академії — під вбранням вогневика.

Опинившись біля воріт, де стоять два охоронці, які перевіряють пропуски і яким не вистачає лише списів, щоб відлякувати всіх студентів, я тяжко зітхаю. Об одинадцятій вони зачарують паркан, а я не знаю, чи повернуся сюди взагалі. Тому облишивши вагання, розганяюся та перелякано верещу:

— Люциліан та Ру деруться!!! Вони зараз повбивають одне одного! — луна від мого голосу розлітається вулицею, б’ється об споруди, додаючи правдоподібності, допоки сльози на очах показують страх. — Ру використав силу, там все горить, благаю!!! Я не можу викликати силу!!!

Один з охоронців зривається з місця, і я обертаюся до другого:

— Я покажу, де вони! Будь ласка, Ру може спалити мого коханого!!! — давлю на ці слова, біжучи трохи вперед, і врешті другий охоронець ледь рушає вслід за першим. — У парку! Он там…

Вам кінець.

Мої очі спалахують, шкіра розпалюється, іскриться, а тоді я відводжу руки назад. Різко витягнувши долоні вперед, загорнувши якнайбільше повітря, я б’ю ним у спину чоловіка, а сама відлітаю назад, проїхавшись кросівками кам’яною доріжкою. Мене виносить за паркан академії, допоки на її території зчиняється справжній ґвалт.

— Тікає! — вигукує вартовий, і я лаюся, зірвавшись з місця. Раптом мені назустріч нізвідки вибігає одразу дві жінки та чоловік, і я задкую, розуміючи, що за застосування сили проти охоронців, мені поламають пальці, які містично виблискують.

— Бляха, срака… — шепочу, піднявши руки, ніби здаюся, а тоді натикаюся на одного з вартових позаду. Влітаю в чоловіка спиною, а його рука несподівано ніжно огортає мою талію, притискаючи до себе.

— Спокійно, вона зі мною, — пояснює Люциліан, підійнявши долоню, на якій виблискує фіолетовий браслет. — Є дозвіл ректора.

Вартові спиняються, вивчаючи нас поглядом. Я зиркаю на того, якого штовхнула повітрям і сильніше притискаюся до Люци, мовляв, бачиш? Я з ним. Працівники обурені, їхні очі палають різними відтінками. Думаю, вони всі рейлі. Дідько його знає. Жінка взагалі от-от розцарапає мені обличчя.

Хейг звідкись взяв інше червоне пальто, тому, певно, це тепер остаточно моє. Та й на довго ж?

— Ми зобов’язані поскаржитися панові Асмодею за таку поведінку, — проголошує одна з жінок. Її голос такий різкий, що тихий вечір не витримує вібрацій, змушуючи мене кривитися. Не можна порушувати такий спокій у повітрі. Будь-що ріже мені свідомість. Я можу чути шепотіння студентів за кілька сотень метрів, якщо дозволяю повітрю проникати у свідомість, а невміння контролювати цю здатність викликає головний біль. Акустика жахає.

— Це більше не повториться. Вона трохи перебрала, — пояснює Люци. — Не тривожте пана Асмодея через це. Дякую.

Він враз обертається, тягнучи мене слідом. Я не намагаюся викрутитися, щільно притиснута до чоловічого тіла. Навпаки: якби не Люци, я б вже знову валялася у Вежі Правосуддя.

— Я майже обійшла охорону, — кажу у своє виправдання. — Вони б мене не знайшли.

— Діно, будь ласка, не дуркуй, — шепоче він, оглянувшись через плече. Довкола нас самий лише непроглядний ліс та стежка, осяяна готичними ліхтарями. — За тобою увесь час стежили й стежать через проарію.

Що…

А.

А-а-а!

Це багато що пояснює.

— А казав, що не виведеш, — бурмочу, озираючись на кількох студентів, що також прогулюються вечірніми вулицями. Мої вуха автоматично втягують їхні розмови, як би сильно цього не хотіла. Схоже, будь-який маг повітря має змогу підслуховувати розмови ледь не за кілометр. Це чудова здатність для шпигунів.

О Святий Духу!

Не віриться, що я нарешті полишаю це місце! Мене прямо таки трусить зсередини вогнями надії. Тепер головне: потрапити до галереї. Сподіваюся, мене не надурили.

— Зрештою ти маєш рацію.

— Звісно я маю рацію, — фиркаю.

— Я щодо того, що ти справді маєш право хоча б поглянути на тутешнє життя. І краще я прогуляюся з тобою, аніж потім витягатиму з Вежі через вічну дурість.

— Я не дурна, — заперечно хитаю головою. — І нічого не роблю просто так.

— Знаю.

✯✯✯

Це так дивно та водночас захопливо.

Перше, що мене здивувало, було паркування. Воно належало академії, але знаходилося по інший бік, через дорогу та за п’ять хвилин ліворуч. Майже повністю забито вінтажними моделями автівок. Я хотіла сказати щось, але розгубилася, бо зовсім скоро перед нами почало проявлятися місто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍