Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Іди до сраки, — шепочу, уривчасто вдихаючи. Намагаюся підвестися, але при цьому мене трохи заносить. — Ти міг мене вбити!

— Не драматизуй, — він поправляє рукава футболки, а коли знову струшує зап’ястками, я враз затуляю голову руками, злякавшись чергового нападу, на що вогневик ледь усміхається. — Я ж бачив, що ти викликала силу. Інакше не напав би.

— Прид… придурок. Твої заняття… мені… а тепер… Я, мабуть, зараз знепритомнію.

— Чекай, що!? — питає Люци, але я вже лечу на землю. Світ виповзає з рук, а коли я знову хапаюся за мотузку життя, щоб перестати левітувати, розплющую очі вже на траві.

Люци сидить поруч навпочіпки й розглядає моє обличчя, міцно тримаючи його обома долонями, через що сила знову при мені. Я кривлюся, намагаючись звикнути до сонця. Багато сили. Скільки я лежала?

— Ти знаєш, що таке гемоглобін? — питаю і потираю потилицю. Здається, хлопець встиг схопити мене біля самої землі, бо голова не болить. Довкола починає збиратися люд, перегукуючись та питаючи в мене щось. Або ображаючи, мовляв, пити та палити менше треба, наркоманко.

— Що за безглузді питання!? — обличчя Люци нажахане. Він кілька секунд вивчає мою голову, а тоді враз прибирає долоні. — Ти мене налякала! Діно, трясця! Як ти? Тебе нудить? — тон занадто голосний та неконтрольований. Переляк непідробний.

— Та годі, я часто непритомнію.

І це стовідсотково не через гемоглобін, а цей клятий світ, якого я зовсім скоро спекаюся, як би сильно мені не сподобався той магічний купол, який на секунду надав мені відчуття влади. Прикриваю очі й чекаю, поки перестане пищати у вухах, а тільки тоді повільно зводжуся.

Люци чомусь стає надто близько, напружений останніми подіями. Його руки готові хапати мене.

— Та не впаду я. У крайньому разі попереджу.

Відходжу трохи далі. Його раптове занепокоєння мені геть не на користь. Ще зачинить у кімнаті. Я то знайду щілину, але краще зачинити де-небудь його. А я ще сподівалася, що Хейг виведе мене за межі академії. Ага, звісно. Пізно отямилася.

Ми повільно повертаємось до інших, поки Люци невагомо прикладає долоню на моєї спини. Кожен маг підходить до Калеба та оцінює роботу рейлі. Я закушую губу й прислухаюся, коли торкається мене. Дивлюся на Люци й намагаюся зловити його погляд, але він ніби спеціально цього уникає. Мені дивно на серці через цю поведінку. Треба, щоб людина або подобалася, або ні. А оцей велосипед… О, то це про мене!

Люци коротко пояснює усе, що сталося, і зрештою тренер підіймає брови від подиву, глянувши на мене. Щось відмічає у журналі. Ох, ну звісно. Люциліан Хейг таки-и-ий гарний вчитель.

Раптом мене штовхають у спину, і я мало не падаю обличчям у землю, неабияк спіткнувшись.

— Привіт, моя крихітко. Освіжилася? Он твоя подружка досі хитається через мій коньячок.

— Зараза, не чіпай її…

Хочу сказати, що вб’ю Ру, але лишень мовчки обертаюся, дозволяючи торнадо зірватися в моїх очах. Збираю якнайбільше повітря, витягаючи його з крові, й жбурляю прямо у вогневика. Ру відлітає від мене, хоч і слабенько. Він оступається та гепається на дупу, змахнувши руками, але враз заливається реготом.

— Не погано. Ефект несподіванки присутній!

Здається, я навчилася це контролювати.