Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Мої очі ще ніколи не пожирали простір довкола настільки жадібно. Я ніби перемістилася в часі й тепер блукаю нічними вулицями старого Лондону. Його кращої версії. Ту не смердить, карети відсутні, жодних безхатьків чи стародавнього одягу. Повз проїжджають маги на велосипедах, розкидаючи бризки від калюж, що мерехтять в сяйві вуличних ліхтарів.

Мені здається, що перед нами от-от з’явиться будинок Шерлока. Підводжу очі на триповерхові споруди, де, певно, мешкають маги, і на перших поверхах яких розташовані вінтажні крамниці та кав’ярні. Деякі будівлі мають трикутні дашки, інші рівненькі, з виступами, треті балкони, тераси та горщики з чималими квітами. Це все виглядає старомодним, однак має порядний вигляд, і я навіть не помічаю щурів. Дорога чиста, асфальт блищить, а акустика зачаровує.

Більшість магів носять пальта такого ж фасону, як на мені. Інші в сорочках та плащах, беретах й темних шарфах. Штани, спідниці, сукні з доволі сучасними корсетами з вишивками та вкорочені накидки, які треба зав’язувати на шиї. Я бачу книгарню в кам’яній споруді з арковими вікнами, підлітків, що гасають цим районом, оббігаючи магів, влітаючи в них та регочучи. Вони забігають в темний провулок і вже там перестрибують через кам’яну огорожу, жбурляючи модні портфелі додолу.

Це надто… надто добре. Надто естетично та доглянуто. Вишукано. Ніби пожовклі сторінки паперу, забуті історії. Дівчата з букетами квітів, дивні парасольки, жилетки, осінні відтінки та блискучі прикраси.

— Знову машина, — вказую пальцем на блакитну автівку невідомої марки. Вона стоїть біля входу до чайної крамниці, яка поросла листям, що додає цегляним стінам особливої привабливості.

— Ну ми ж не літаємо, — зазначає Люци. Я чіпляюся поглядом за будь-які знаки, які виказують наше місцеперебування і розумію, що тут слід звертати. Рано чи пізно однаково доведеться тягти Люци до галереї. — Звичайний екоавтомобіль.

— Як? Казали, що у вас немає електрики.

— Хіба?

Чорна кішка перебігає нам дорогу, зблиснувши очима, ніби також володіє магією, допоки я оглядаю понурі хмари. Настільки прекрасно, що навіть моторошно. Можливо, через свої емоційні зриви я й справді поводилася, як вередлива дитина, навіть не намагаючись зрозуміти цей світ, дізнатися про нього більше. Вони мають майже усе, що й люди, тільки трохи інакше.

Я плутаюся, починаю відступати від першочергової місії через цікавить, тому враз зазначаю:

— У мене є маршрут.

— Не сумніваюся.

— А ти десь тут живеш? — питаю, обвівши очима перехрестя з кількома пішохідними переходами та світлофорами. Диво. І машини справжні? І електрика є? Де? Останньої я жодного разу не помічала. Може тут є підпільні крамнички? Знала б я раніше! — Ну в сенсі твоя родина. — Академія це ж тільки на час навчання.

Люци мовчить, і його мовчання видається важким, змушує думати, що бовкнула щось зайве. Я кладу долоні до кишень, продовжуючи вивчати надписи на приміщеннях, невеликих табличках, що стирчать з будівель, та вибудовую маршрут. Думаю, лишається з п’ятнадцять хвилин, якщо вірити картам та моїм розрахункам. Крамниці одягу, парфумів та косметики, а то начебто аптека…

— У нас є будинок. Він далеко, і там ніхто не живе.

Я здригаюся від голосу Люциліана, бо не думала, що він взагалі відповість.

— Чому ніхто не живе? Ви з татом на постійній основі мешкаєте при академії? А мама?

Я навіть не одразу правильно розцінюю цю дивну мовчанку, вивчаючи профіль Люци, а коли мені доходить, що відбувається, враз додаю:

— Вибач, що нагадала.

— Не хорони її, Святий Духу! — обурюється хлопець, ведучи мене вулицею, поміж інших магів, які весело перемовляються, попиваючи чай й несучи із собою паперові пакети. Я помічаю споруду схожу на лондонський Біг-Бен, правда ця більше нагадує зáмок з сотнями власноруч створених деталей, візерунків та годинником в центрі.