Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">Бачачи Неоптолема{580}, що мовчки стоїть побіч неї

З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає, —

«Чи не пора вже, — промовила, — кров благородну пролити?

Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди

Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию. —

/460/ Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,

Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю.

От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька!

Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе

Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати.

Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських,

Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча

Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого

Смертю моєю власкавити хоче, — прийме він радше

Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання

/470/ Все ж відгукнетесь, — адже вас Пріама дочка закликає,

Не полонянка, — без викупу матері тіло віддайте:

Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить, —

Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?»

Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва

Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу

Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди.

Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану,

Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла.

Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока

/480/ Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг.

Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів

Ще раз… Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому!

Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива

Мати й дружино володарська, — Азії образ квітучий!

Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний

Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї

Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав!

Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши,

Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила,

/490/ Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани,

Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично

В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям,

Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє:

«Доню, остання, — бо що ж позосталося? — матері втрато!

Доню, лежиш, — і в твоїх я й свої бачу рани глибокі!

Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля, — сьогодні

Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній

Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього!

Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш —

/500/ Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність.

Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса,

Легше зітхнулось мені. „Не страшний вже Ахілл нам!“ — гадала.

Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла

Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили.

Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий

Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне.

Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати!

Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна,

В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа, —

/510/ На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,

Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже

Пальцем на мене, служницю за прядкою: „Ось вона, мати

Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!“

Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла

Біль материнський, тепер… полягла на ворожій могилі!

Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю,

Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість?

Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися

Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама

/520/ Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?

В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив,

Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув.

Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко?

Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки?

Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть

Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька!

Втрачено все… Але ні! Є одне, ради чого могла б я

Жити ще деякий час, — найлюбіша для мене дитина,

Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний,

/530/ В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі.

Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани

Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя».

Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова,

До побережжя бреде. «Дайте кухля якого, троянки,

Щоб зачерпнути води!» — проказала, нещасна. Та що це? —

Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло…

Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця.

Зойкнули Трої жінки. А вона — заніміла від болю.

Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях,

/540/ Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом

Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить,

То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно,

То, спохопившись, на сина погляне й на ранах зупинить

Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу.

Врешті прорвавсь — і поклала вона, володарка недавня,

Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться — помста.

Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне

Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком,

Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба,

/550/ Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши,