Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">До Поліместора йде — винуватця нелюдського вбивства,

Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче

Решту речей золотих, прибережених для Полідора.

Не завагався Одріз{581}. Поживитися завжди охочий,

В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб’язно, —

«Що ж, я готовий, — сказав, — передай, що там маєш, для сина.

Все, що дала ти й що нині даси — присягаюся небом! —

Піде до рук Полідора». На кривоприсяжника грізно,

Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово

/560/ Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає,

Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок —

Лютість їй сил додає — вириває безбожнику очі.

Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці,

Навіть не очі — нема ж їх! — а місце очей вигрібає.

Вражені станом свого владаря, на шалену троянку

Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці

Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась —

Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського —

Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва

/570/ Свідчить тепер. Пам’ятаючи й далі про всі свої лиха,

Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала.

Всі перейнялися цим — і троянці, й ворожі пеласги.

Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж

І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі:

Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість.

Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям,

Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої:

В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя —

Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця,

/580/ Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла,

Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий

Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе.

І не могла того мати знести, як Мемнона поклали

На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса,

Так на коліна й упала до ніг повелителя світу —

Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила:

«Хоч між богами всіма, що в етері живуть золотому,

Я найскромніша (не часто для мене будують святині),

Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити

/590/ Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе.

Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку

В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі, —

Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова,

Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати:

Втративши сина, прийшла я сюди. Він підняв надаремно

Зброю могутню за дядька{582} свого — поліг, безталанний,

В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла.

Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду,

Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!»

/600/ Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона,

Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались

Чорного диму клубки, — як туман, що його видихає

Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може, —

Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово

Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає

Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила.

Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця

Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч,

Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали.

/610/ Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря

Голос один подали. На четвертім витку — розділились.

Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись

Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому

Б’ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами.

На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл

Падають мертві. Що воїн початок їм дав, — пам’ятають.

Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка:

Їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять

Знаків, — Мемнонову тінь вони знов уславляють боями.

/620/ Тож, коли інших смутив Дімантіди{583} розпачливий гавкіт,

Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні

Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними.

Та не дозволила Доля на те, щоб із вежами Трої

Впали й надії троян: ось на плечі й святині, і батька —

Іншу святиню, почесний тягар, взяв герой Кітерейський{584};

З-поміж казкових багатств тільки те, ще й Асканія, сина,

Вибрав, побожний. І вже утікач кораблями по морю

Мчить від Антандра{585}, минаючи Фракії берег злочинний,

Землю, де кров без вини пролилась юнака Полідора.

/630/ А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі,

З друзями в гавань, у край Аполлона{586}, щасливо добрався.

Там і в оселі, й у храмі привітливо Аній прийняв їх,

Що владарем — для людей, а жерцем був достойним для Феба.

Місто він їм показав і відомі святині, й дві пальми

Ті, що їх під час пологів Латона колись обнімала.

Пахощі склавши в вогонь і проливши на пахощі вина,

Нутрощі вбитих биків, як іздавна ведеться, спаливши,

Входять вони до палат. Обіпершись на ложа високі,

Щедрі Церери смакують дари, запиваючи Вакхом.

/640/ Мовчанку зрушив Анхіс: «Незрівнянний служителю Феба,

В тебе — якщо мені пам'ять не зраджує — син був, а також

Четверо дочок — тоді, коли вперше я бачив ті стіни».

Той головою, що в стьожки була білосніжні вповита,

Сумно