Публій Овідій Назон - Метаморфози

В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця

Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче.

Вся твоя сила — сліпа. На мені — про майбутнє турбота.

Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає

Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш.

Розумом — я. І наскільки мистецтво керманича вище

Від весляра, а вождя — од вояки простого, настільки

Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму

Першість, а розум, душа; саме в них — нездоланність Улісса.

/370/ Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно,

Стільки тривожних років був на варті загальної справи.

Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок!

Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане:

Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив.

Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої,

Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я;

Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити,

Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може, —

Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям, —

/380/ Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї, —

Дайте хоч їй!» — і вказав їм рукою на образ Мінерви.

Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила:

Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю.

Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду

Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав.

Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши, —

«Може, й на цю навіть, — вигукнув, — зброю Улісс посягає?

Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров’ю фрігійців

Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров'ю.

/390/ Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!»

Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,

Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.

Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові

Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу

Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому

Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани{569}.

На пелюстках мають букви накреслені спільні{570} обидва —

Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін.

А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла{571}

/400/ Й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством

Слави лихої зажив, — щоби стріли тірінфські{572} здобути.

Тільки тоді, коли з власником разом їх грекам доставив,

Під довголітню війну було рису підведено крайню.

З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,

Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:

Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,

Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.

Ще палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.

Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама

/410/ Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю{573} —

Марно вона простягала до неба долоні благальні.

Поки дарданські жінки вже в охоплених полум’ям храмах

До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,

Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.

Скинуто й Астіанакса{574} з тієї високої вежі,

Звідки йому нещодавно показувать мати любила

Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.

Вже до від’їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,

Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.

/420/ «Троє, прощай!{575} Нас у рабство женуть!» — розридались троянки.

З димних виходять осель, до землі припадають устами.

На корабель наостанку зійшла, — бо її, розпростерту,

Ледве знайшли на могилах синів, — безталанна Гекуба.

Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала, —

Все ж дуліхійці{576} її відтягли. Тільки Гектора попіл

Їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати.

Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий

Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.

Де колись Троя була, напроти фрігійського краю,

/430/ Плем’я бістонців живе. Поліместор колись там багате

Мав володіння. Йому, Полідоре{577}, й оддав тебе батько

На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї.

Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав

Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого.

Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар

Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло.

І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно, —

Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду{578}.

В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна.

/440/ Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв.

Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту —

Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба

Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву,

Несправедливим мечем Агамемнона брався скарати.

«Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці!

Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність!

Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани —

Кров Поліксени{579} дала б насолоду Ахілловій тіні!» —

Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити,

/450/ Від материнських грудей — одиноку опору та втіху —

Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають

І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву.

Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши.

Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий,