Публій Овідій Назон - Метаморфози

/270/ Сам заявлю: виступав! Я не з тих, які звикли злобливо

Інших відсунути в тінь. Але хай на загальні здобутки

Не посягає один. Нехай кожного з вас пошанує!

Це ж Акторід{564} ворогів одігнав обладунком Ахілла

Від кораблів, що згоріли б таки з їх захисником разом.

Певен до того ж Еант, що лиш він міг на Гектора вийти;

Ні владаря, ні вождів, ні мене не бере до уваги.

Хоч йому жереб сприяв, а піднявся він — тільки дев’ятий.

Ну а який був вінець, чим скінчивсь, найхоробріший мужу,

Ваш поєдинок? Пішов собі, навіть без дряпинки, Гектор!

/280/ Мушу, хоч як мені важко, згадати вам той нещасливий

День, коли грізний Ахілл, охорона данайців надійна,

Впав! Та ні жах, ні ридання, ні смуток мені в ту годину

Не перешкодив з землі його тіло піднять божественне.

Ось на плечах цих, кажу, на плечах цих Ахіллове тіло

Й зброю Ахіллову ніс — і тепер її хочу носити!

Є необхідні в мені — для такого спорядження — сили,

Єсть і снага, єсть і дух, що належно цю почесть оцінить.

І чи для цього богиня морська — лазурова Фетіда

Сином пишалась своїм, щоб цю зброю, небесний дарунок,

/290/ Витвір такого митця, одягнув неотесаний воїн?

Що йому скаже різьба на щиті? Чи б зумів розпізнати

Де Океан, де Земля, де Плеяди й Гіади вологі

Високо в небі зорять, де там Аркт, що не відає моря,

Де там є коло яке, де — осяйливий меч Оріона.

Прагне тієї, тупий, на якій і не знається, зброї!

Твердить, що я хитрував, од війни ухилявся важкої,

Пізно в ряди наші став… Та йому й невтямки, що тим самим

Він посягає на честь величавого духом Ахілла.

Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить, — злочинці:

/300/ Люба дружина — мене; його — мати затримала люба.

Їм попередні роки присвятили ми, вам же — наступні.

З ними спочатку ми разом були, а потому вже — з вами.

Що звинувачений я — не біда, коли в злочині цьому ж

Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи,

Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса?

Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка,

Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув,

Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло,

Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив.

/310/ Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись,

Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки

Чули, а й бачили золото — підкупу доказ найкращий.

Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні, —

В тому вина не моя. У цій справі — слово за вами:

Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий

Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних,

Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі.

Вислухав — от і живе! Була щирою наша порада.

Врешті, на користь пішла. Хоча другові — й щирості досить!

/320/ Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували, —

Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона

Піде й зм'якшить того мужа, який од недуги та гніву

Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця!

Іда скоріше розгубить ліси, Сімоент{565} до верхів'їв

Хвилю помчить, а троянцям Ахая подасть допомогу,

Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати,

Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде.

Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів,

На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри

/330/ На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка:

Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров'ю моєю, —

Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти — на моєму, —

Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти,

Й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію,

Як удалось мені заволодіти пророком дарданським,

Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої,

Як на виду в ворогів я Мінерви фрігійської образ

Викрав із храму… Й зі мною Еант порівнятися хоче?

Без того образу нам не судилося Трою здобути.

/340/ Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа

Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен

Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі,

Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою —

В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську

Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу!

Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно,

Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий!

В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу:

Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив.

/350/ Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда,

Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний.

Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був —

З цілим загоном стояв. А мені — одного вистачало.

Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили,

Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить, —

Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший{566},

І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона{567},

Й Ідоменей{568} або ще й Меріон — його співвітчизник.

Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити:

/360/ В кожного сильна рука, та, хоч б'ються не згірше за