Публій Овідій Назон - Метаморфози

Й Скірос узяв. Од удару й моєї правиці, вважайте,

Стіни Лірнеські стряслись і зрівнялись, упавши, з землею.

Я, поминувши все інше, подав вам того, хто мав силу

Гектора перемогти — значить, Гектор поліг і від мене!

Зброєю, отже, тією, що нею я викрив Ахілла,

/180/ Зброї прошу: дав живому, від мертвого — знов забираю.

Тільки-но біль одного перейняв усіх інших данайців,

І поспливалося тисяча суден в Авліду Евбейську,

Наче завмерли вітри, а якщо й повівали часами,

То супротивні. Велить Агамемнону Доля сувора

В жертву невинну дочку принести безсердечній Діані.

Він — проти жертви цієї, однак; на богів розгнівився:

Владар отецьким пойнявся чуттям, та м’якими словами

Батьківське серце зумів я схилити на користь суспільну.

Мушу зізнатись, — Атрід хай пробачить мені це зізнання, —

/190/ Справу я вів нелегку, бо й суддя був не безсторонній.

Все ж і суспільне добро, і братова кривда, й найвища

Влада схилили його прямувати до слави по крові.

Послано й до Клітемнестри{562} мене, де не доказів сила —

Хитрість потрібна була. Та послали б до неї Еанта —

Ще й до сьогодні б вітри ходові парусів не напнули!

Послано й до Іліона мене — відчайдуха-промовця.

Гордо ввійшов і побачив я Раду високої Трої.

Повно було там мужів. Але, сміло їм дивлячись в очі,

Справу я вів, яку Греція спільно мені доручила.

/200/ Виклав Паріса вину; домагаюсь Єлени й добичі.

Згодні були з цим Пріам і Пріамовий родич — Антенор:

Сам же Паріс і брати, що в тій кражі йому пособляли,

Мало що волі рукам не дали, — чи ж не ти, Менелаю,

Свідок цього, — я з тобою був перший тоді в небезпеці.

Надто довго б я мусив розказувать, скільки добра вам

Рада моя та рука принесли у війні довголітній.

Довгий час після перших боїв не хотів покидати

Ворог укріплень міських; дочекатись відкритої битви

Годі було; вже й десятий під Троєю рік нас застукав…

/210/ Що ж у той час робив ти, хто лише напролом іти вміє?

Користь яку подавав? А якщо запитаєш про мене, —

Ворога в сіті беру, оборонні рови укріпляю,

Тішу всіляко своїх, щоб війну осоружну, тривалу

Легше терпіти могли. Як озброїтись можна, повчаю,

Як — добувати харчі. Де сутужно, — мене посилають.

Ось, одурманений сном, посилаючись на Громовержця,

Владар велить нам кінчати війну, хоч її й розпочато.

Легко йому й відстояти наказ: повелів же Юпітер!

От хай перечить Еант! Нехай кличе до знищення Трої!

/220/ Хай повоює, мастак воювать! Та чому ж не зупинить

Відступу? Зброї чому не бере та юрби не скерує?

Ба! На це здатний лиш той, чиє слово — завжди вагоме!

Втім, він і сам відступив! Я бачив, як ти, показавши

Спину — й мені стало соромно! — став напинати вітрила!

„Гей, зупиніться! — я втрутився. — Чи одуріли ви, друзі?

Трою, вже майже здобуту, надумали з рук упустити?

З чим — на десятий рік! — ви повернетесь, як не з ганьбою?“

Цими й іншими ще, красномовний од гніву, словами

Я втікачів зупинив, одвернув, очманілих, від суден.

/230/ І закликає Атрід переляканих друзів на збори.

Син Теламона й тоді, щоби зайвих клопотів не мати,

Пари з вуст не пустив. Ганьбувати володарів зваживсь

Тільки Терсіт{563}, але я покарав недолугого старця!

Виступив я і лякливих на ворога знов піднімаю,

Словом своїм повертаю в серця занепалу хоробрість.

Тож усе те, чим Еант похвалявсь, — його мужність уявна, —

Також заслуга моя: втікача зупинив я, отямив.

Хто потребує тебе між данайцями, хто тебе славить?

Ну а зі мною й Тідід свої вчинки погоджує радо,

/240/ Схвалює те, що роблю, дорожить товариством Улісса.

Щось таки важить, що не з однієї лиш тисячі наших

Вибрав мене Діомед! Хоч до цього й не змусила доля,

Знехтував я небезпеками: ніч була й ворог довкола!

З роду фрігійців Долона, що зваживсь на подвиг такий же,

Вбив я, але перед тим його змусив усі таємниці

Викласти — все, що облудлива Троя для нас готувала.

Все я від нього дізнавсь, не було що й вивідувать більше.

Міг повертатись уже до своїх, похвали заслуживши.

Та, не обмежившись цим, я проник у ту ніч до наметів

/250/ Реса, — й винищив махом усіх, розпочавши від нього.

Тільки тоді, доконавши свого, наче той тріумфатор,

Я на здобутому повозі в табір свій гордо в’їжджаю.

Зброї того, чиїх коней за вихід нічний домагався

Ворог, — мені не присудите? Бережете для Еанта?

Може, згадати ще й те, як загін Сарпедона, лікійця,

Знищив я списом своїм? Умиваючись власною кров’ю.

Впали від мене Керан, син Іфіта, Аластор і Хромій;

І Прітанід, і Алкандр, і Ноем повалився, і Галій;

Херсідамант і Тоон полягли від моєї правиці,

/260/ 3 ними — Хароп і Енном, що таку нещасливу мав долю!

Далі — й безвісних чимало лягло поза стінами міста

Від оцієї ж руки. Є й у мене рубці, громадяни,

Як і годиться, на грудях. А щоб голослівним не бути —

Гляньте! — І тут він розхристався. — Ось тії груди, що завжди

Тільки за ваше трудились добро, задля вашої справи!

Син Теламона, проте, упродовж тих років ані разу

Крові за вас не пролив! Його тіло не відало рани!

Ось і повірте йому, що відстоював судна пеласгів,

Що проти Трої й самого Юпітера виступив збройно!