Публій Овідій Назон - Метаморфози

цікавить сьогодні

/90/ Хід поєдинку того, то супернику я не піддався.

Ось і мечем, і вогнем, заручившись самим Громовержцем,

Ворог сягає вже до кораблів: де ж Улісс красномовний?

Цими грудьми я зберіг вам повернення: тисячу суден

Я захистив. Нині зброї прошу за врятовані судна!

Втім, коли правду казать, то не стільки мені, як тій зброї

Робиться честь: чи була б вона славна без слави моєї?

Зброї більше потрібен Еант, ніж Еантові — зброя.

З цим ітакієць{554} хай Реса зрівняє, нікчему Долона,

Сина Пріама, Гелена і те, як він викрав Палладу{555}.

/100/ Сам же — ніщо він при світлому дні без руки Діомеда.

Тож, коли зброю давати йому за такі от заслуги, —

Краще її розділіть: Діомедові — більшу частину!

Для ітакійця яка з неї користь? Він завжди голіруч

Ворога брав і бере, та не в чеснім бою, а зненацька.

Цей променистий шолом, що виблискує золотосяйно,

Тільки завадить Уліссу: принишклого в засідці зрадить.

Зрештою, надто обтяжливим для голови дуліхійця

Був би Ахіллів шолом. Пеліонського спису важкого

Невойовнича рука не могла б, очевидно й підняти.

/110/ Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу{556},

Чи для слабкої, що вміє хіба шахрувати, лівиці?

Що ж ти, негіднику, мітиш на дар, непідхожий для тебе?

Втім, якби дар цей тобі й оддали помилково ахейці, —

Ворог тебе б не злякавсь, але мав би що з тебе знімати!

Втеча — хоча саме в ній собі рівних не знаєш ти досі —

Не врятувала б тебе: не годиться для втечі ця зброя!

Зваж і на те, що твій щит, який в ділі був так уже рідко,

Досі ще зовсім новий, непошкоджений, а на моєму —

Тисяча ран од списів: йому свіжий потрібен господар.

/120/ Ну, але годі! Слова — це слова. Повернімось до діла:

Між супротивників киньте хороброго воїна зброю:

Потім зійтися веліть. Переможцю її й подаруйте!»

Син Теламона замовк, і з останнім промовленим словом

Загомоніла юрба. Та герой, син Лаерта, підвівся.

Мить якусь мовчки стояв він, похнюпившись. Потім окинув

Зором вождів і, вдихнувши повітря, почав довгождану

Мову, — слова попливли, й на цей раз не позбавлені зваби.

«Жаль, що не вчуті мої молитви, як і ваші, пеласги, —

Хто б сумнівався тепер, кому слід перевагу віддати:

/130/ Мав би ти зброю свою, ми — тебе нині мали б, Ахілле!

Кривдниця Доля, однак, відняла його — в вас, як і в мене

(Тут він рукою змахнув, наче зір йому раптом заслали

Сльози), то хто б повноправнішим був спадкоємцем Ахілла,

Хто, скажіть, як не той, що схилив для данайців Ахілла?

Тільки б Еантові впертість безглузда не стала в пригоді;

Тільки б мені — винахідливий розум мій не перешкодив,

Що прислуживсь вам. А мовлення дар (якщо ним володію),

Той, що сьогодні — мене, а, трапляється, й вас виручає, —

Хай не пробуджує заздрості: кожен свого хай пильнує!

/140/ Ну, а походження, рід? Чи моя це заслуга, до чого

Жодних зусиль не доклав? Та якщо тут Еант похвалявся

Родом високим своїм, то й у мене з Юпітером-батьком

Певна спорідненість є: на такому ж я східці від нього.

Я — від Лаерта родивсь; Лаерт — від Аркесія; цей же

Сином Юпітера був. І ніхто з них не йшов на вигнання.

Славний мій рід і по матері: бог красномовний, Кілленій, —

Ще одна гордість його. Від богів мої батько і мати.

Та не тому, що й по матері я видатніший од нього,

Та й не тому, що мій батько не винен у братовій крові{557},

/150/ Зброї цієї прошу. Хай заслуги вирішують справу.

Те, що братами були Теламон і Пелей, не вважайте

За перевагу його. Коли йде про таку нагороду,

Міру хоробрості слід, а не знатності міру цінити!

Втім, коли взяти родинні зв'язки і спадковість найближчу, —

Є ж його батько Пелей, є ще й Пірр, його син. Для Еанта ж —

Місця нема. Хай у Фтію цю зброю везуть або в Скірос{558}!

Єсть іще Тевкр{559}; хоч так само двоюрідний брат він Ахіллу,

Зброї не просить, однак. Та хіба, попросивши, б домігся?

Тож, коли тільки про наші діла суперечка ведеться,

/160/ Стільки всього я зробив, що про те й оповісти тут годі

Так, нашвидку. Тому спробую викласти все по порядку.

Мати, Нерея дочка, щоб од сина біду відвернути,

Поміж дівчат помістила його{560} й з усіма підманула

Також, Еанте, й тебе, — юнака одягнувши, мов діву.

Хто ж, як не я, до дівочих речей, щоб його спонукати,

Зброю підклав? Та герой і тоді не відкинув накидки,

Хоч у руках уже меч мав і щит, поки знов я не втрутивсь:

„Сину богині, — кажу йому, — тільки від тебе залежить,

Впасти Пергаму, чи ні! Ти вагаєшся Трою здобути?“

/170/ З тим на хоробрі діла скерував я хороброго мужа.

Вчинки його — це й мої: коли Телеф зі мною боровся,

Списом я зранив його; а піддався — я вигоїв рану.

Фіви здобуті — заслуга й моя. Я ж і Лесбос, повірте,

Й Тенед, і Кіллу, й Хрісею{561} здобув — Аполлона