Публій Овідій Назон - Метаморфози

Простолюддя — вінцем доокола.

Першим піднявся Еант — щита семишкірого власник —

І, через силу тамуючи гнів, на берег сігейський

Зиркнув похмуро, на ряд кораблів і, до неба піднявши

Руки, промовив: «Ми тут, перед суднами, — свідок Юпітер! —

Хочемо правду знайти. Мій суперник — Улісс-ітакієць,

Той, хто від полум’я Гектора{550} геть утекти не вагався;

Я ж — те полум’я збив, одігнав якнайдалі від суден.

Отже, безпечніше тут хитромудро словами змагатись,

/10/ Аніж руками — в бою. Але з мене такий красномовець,

Як із того — воївник: що на вістрі жорстокої битви

Зброєю можу звершити, те він — язиком на зібранні.

Зайве, гадаю, пеласги, про вчинки свої перед вами

Мову вести: ви їх бачили. Краще від нього почути,

Що він без свідків чинив, якщо ніч не вважати за свідка!

Справді великого я домагаюсь. Одначе, погляньте,

Хто мій суперник! Хіба ж це не скромно було б для Еанта

Взяти нехай навіть берло, якщо б ним Улісс мав пишатись?

Ну а для нього й сьогоднішній спір нагородою буде:

/20/ Піде ні з чим, та позаздрять йому, що з Еантом змагався!

Я ж — коли б навіть на мужність мою лягла недовіра —

Був би походженням неперевершений: син Теламона,

Мужа, що стіни троянські здобув під рукою Геракла

І побережжя Колхіди торкнувсь кораблем пагасейським{551}.

Батьком його був Еак, безгомінного світу володар,

Де еолійцю Сізіфу загрожує скеля нависла.

Щодо Еака, то сином своїм визнає його навіть

Батько всевишніх богів, тож Еант від Юпітера — третій.

Втім, навіть цей родовід не велику приніс би в цій справі

/30/ Користь, якби не ріднив мене також з Ахіллом великим:

Він мені брат; мені — й зброя його! Чи потомок Сізіфа,

Схожий, мов крапля води, на свого віроломного предка,

Мав би йменами чужими неславити рід Еакідів?

Перший я зброю надів, без наказу прибув — і за це ось

Ще й не присуджують зброї мені! Вона, бачте, для того,

Хто замикав наш похід, хто не квапився, граючи дурня{552},

Йти на війну, поки викрутів тих не розкрив ще хитріший —

Та не на користь свою — Навпліад і нарешті не змусив

Страхополоха цього й хитруна до військової служби!

/40/ Той, хто ніякої зброї не брав, нині візьме найкращу?

Я ж, кому в ході війни припадали одні небезпеки,

Шани і братніх дарів маю бути позбавлений нині?

Був би правдивий той шал, чи хоча б ми повірили в нього, —

З нами б тоді він сюди, до фрігійських укріплень, не вибравсь,

Перший до вчинків лихих спонукач! І тебе, Пеантіде,

Не залишили б на Лемносі{553} ми на великий свій сором!

Нині — йде поголос — ти, в лісовій заховавшись печері,

Скелі зітханнями рвеш і по праву для сина Лаерта

Кари благаєш — не марно, хіба що всевишніх немає!

/50/ Хто з нами йшов у похід, присягавсь на одну з нами зброю,

Хто був одним із вождів, кому лук свій і стріли несхибні

В спадок Геракл передав, — і голодний, і хворий сьогодні

Живиться м’ясом птахів, одягає їх пір'я; на них же

Стріли розтрачує ті, що їм суджено Трою здобути.

Все ж він лишився живий, бо не був за супутця Уліссу.

На самоті й Паламед нещасливий бажав би лишитись!

Жив би й тепер, а коли б і загинув, то хоч без провини!

Мстивий Уліссе — пам'ятав-бо, хто вдаваний шал його викрив! —

Зраду пришив Паламедові, ще й довести постарався

/60/ Вигадку: золото сам закопав, сам і виявив потім!

Так він підточував сили ахейців і смертю, й вигнанням, —

Як тільки міг. Так воює Улісс, так до страху схиляє!

Хай красномовнішим буде, ніж Нестор, — мене ж не зуміє

Переконать, що цього ж таки Нестора кинути в скруті —

Злочином жодним не є, хоча старець благав допомоги:

Зранений кінь був під ним, та й самого роки похилили —

Друг же руки не подав. Цього злочину я не придумав! —

Хай буде свідком Тідід: він по імені кликав Улісса,

Врешті, схопивши, соромив за втечу тремтливого друга.

/70/ Смертних учинки боги справедливим оцінюють зором!

Ось допомоги жде той, що її не подав; хто покинув —

Буде покинутий сам: цей закон він для себе ж накреслив.

Чую: „Рятуйте!“ — кричить. Я підбіг. Ледь живий уже, бачу,

Зблідлий од страху, тремтить — неминучої смерті чекає.

Щит свій важкий простягнувши над ним, що лежав у пилюці,

Душу нікчемну зберіг — не велика це честь! — боягузу.

Хоче продовжити спір? Повернімось туди, щоби знову

Битва була, й твоя рана, і страх, твій супутник постійний;

Словом, — ховайся за щит і за мужність — щита домагайся!

/80/ От врятував я його від загину, і що б ви гадали? —

Щойно від рани конав, а за хвилю — чкурнув, наче олень.

Гектор наспів — і з собою богів залучає до битви.

Не одного лиш тебе налякав його натиск, Уліссе, —

Навіть хоробрий здригнувсь, — таким жахом од нього війнуло!

Я ж, поки кров’ю впивавсь він, тягар величезний піднявши,

Здалеку в нього метнув — і горілиць герой повалився.

Я проти нього пішов, коли виклик він кинув ахейцям:

Кожен-бо в думці благав, щоб на мене впав тоді жереб —

І помогли молитви. А якщо вас