Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

class="p1">— Ні. Просто переїхала до Франції, де мала вивчати право. Вирішила займатися справами вбивць у країні, де мешкає Собєскі. Хто б міг подумати, що одного дня їй доведеться захищати саме його…

Ти мене дивуєш…

— Вона говорила з вами про нього?

— Зрідка. Я справді ніколи не знала, що Клаудія про нього думає, але відчувала: вона пишається, що він став відомим художником.

— Як ви вважаєте: вона сказала йому правду, коли погодилася захищати його в суді?

— Ні, не думаю. Але тепер неможливо дізнатися, як усе було насправді.

Марта поглянула на годинник. Аби все розповісти, наважилася ненадовго втекти зі свого вилощеного світу. А зараз мала повертатися до багатого помешкання, до владного чоловіка, щоб зализувати рани й знову забути про колишні гріхи.

— Вона вам розповідала про Софі Серейс? Про Елен Десмора?

— Так звали інші жертви? — Корсо кивнув. — Ніколи. Під час процесу в неї вже не було часу нам телефонувати.

— Про Марко Ґварніері?

— Ніколи не чула цього імені. Чому вона мала б нам розповідати про них?

Тому що ви всі — та сама бісова сімейка.

Корсо розплатився.

Трохи підлабузництва насамкінець:

— Дякую вам за те, що наважилися поговорити зі мною.

— Як гадаєте, це вам якось допоможе?

— Принаймні все стало зрозумілішим.

Раптом Марта скинула з себе блідувату маску пихи й схопилася за краї стола.

— Я вам розповіла все, що знала, — промовила, нахиляючись до Корсо. — Тепер скажіть, що ви насправді вже знайшли.

Корсо якусь мить дивився на неї і знову дійшов висновку, що вона не витримає, якщо він скаже правду. Про макіавеллізм її доньки. Про різанину, яку вона влаштувала. Про масштаб помсти… Нікому несила слухати про таке.

— На жаль, ми більше нічого не знаємо. І невідомо, чому вбивця вибрав тих дівчат у 2016 році, а зараз узявся за Клаудію.

— Але Собєскі не мав нічого спільного з усіма тими вбивствами?

— Ніколи. Я помилився із самого початку. Гадаю, що в душі справжній зарізяка ненавидить Собєскі й хотів помститися, а тому накинув на того підозру у вбивствах, які скоїв сам.

— Але чому він зігнав злість на Клаудії?

— Тому що саме вона захищала Собєскі.

Марта відсунулася назад у кріслі, наче знову занурилася в жалобу — зла доля назавжди пов’язала її з покидьком, якого однієї ночі, коли їй було 18, вона зустріла цілком випадково.

— Ми знайдемо його, Марто. Присягаюся. Заарештуємо й засудимо.

Після останніх урочистих слів він підвівся й вийшов із цукерні. Він ще ніколи в житті не брехав так відверто, так завзято. Адже знав, що ніколи не скаже правди, навіть якщо знатиме її всю.

Він бажав остаточно з’ясувати все щодо Собєскі, проте лише заради того, щоб надійніше поховати справу й пустити її у вічну непам’ять.

99

За кілька годин він зібрав історії, плітки, свідчення. А тепер зажадав наукових доказів. Порівняння ДНК Філіппа Собєскі, Софі Серейс, Елен Десмора, Клаудії Мюллер і Марко Ґварніері (він більше не сумнівався: «Нарко» був членом родини) поєднає все докупи. Добре, що він мав до кого звернутися по допомогу: Філіпп Марке мимоволі став співучасником братовбивці Клаудії та міг би потайки зробити аналізи.

Справжніх мотивів адвокатеси Корсо не знав і мусив задовольнятися припущеннями. Жінка страшенно страждала від того, що почувалася незаконно народженою. Плодом злочину, згустком клітин, що виник після нездорового злягання. Клаудія ніколи не була ані щасливою, ані врівноваженою. Мати відкрила їй правду — і все стало, нарешті, на свої місця, але зі знаком мінус, бо призвело до знищення і смерті.

Сніг падав Корсо на непокриту голову, він тримав руки в кишенях і шукав якийсь готель: маленький, недорогий, непримітний. А тоді заховався в кімнаті, наче звір у барлозі, і зателефонував Марке. Той не відповідав. Корсо відправив термінове повідомлення й відкрив ноутбук. Годину розписував усе, що зрозумів, осягнув, відчув у глибині душі.

Авжеж, Клаудія була навіженою, але жила у згоді із собою. Він сам знав, як болить, коли ти народився не так, як усі, і замість родинного коріння в тебе — чорна діра. Але Корсо вирішив перекрити камінням вхід до безодні. А вона, навпаки, відсунула засув і в прірву зазирнула.

23-тя година. Знову відправив повідомлення Філіппу Марке й повернувся до роботи. Мов у тумані, клацав по клавіатурі. Подеколи зупинявся, щойно осягав увесь жах того, що сталося. Уявляв, як Собєскі спить із своїми доньками, — Клаудія, без сумніву, влаштувала все так, аби той їх зустрів. Подумки бачив, як вона запихає їхні голови в лещата, розтинає щоки, заштовхує камінь глибоко в горло… Або ж топить Марко Ґварніері під буйком Чорна Леді. Потім пригадав, як вона боролася в суді, щоб виправдати Собєскі, і водночас чекала, як хтось зробить аналіз крові на полотнах — крові, що сама на них лишила.

Але найбільше зачаровувала вистава за мотивами творів Ґойї. Клаудія роками вивчала Собєскі. Знала про його талант фальсифікатора. Стежила за ним і здогадалася, що це він написав усі три Pinturas rojas. А тоді вирішила взяти їх за приклад. Щоб спантеличити художника, а також викричати із себе свою лють. Страшний крик був її криком. Зойком істоти, що занапастила власний світ із неймовірною підступністю.

А він колись іще вважав небезпечною Емілію…

Рівно опівночі Корсо отримав новини від копа з Блекпула. Той доручив своїм хлопцям пошпортатися в давнішому минулому Марко Ґварніері. Та навіть не здивувався, коли довідався, що хлопчик не знав свого батька і ходила поголоска, нібито він народився внаслідок чогось насильницького, небажаного… Марко побачив світ в Аості 1983 року. Власне, тоді Собєскі тинявся десь поблизу. Тож його спокійно можна було вносити до чорного списку. Клаудія, мабуть, рилася в архівах Франш-Конте, Жюра, Невшателя, Валле-д’Аост, опитала тисячі осіб, дослідила минуле місцини, аби відшукати кожну жертву Собєскі, кожний плід зґвалтування…

Корсо був змушений припинити роботу. Від перевтоми в нього цокало в голові, він більше нічого не бачив і вже не розумів того, що пише. Сперся на кухонний стіл, що правив йому за бюрко, а тоді повернувся до ліжка, що так і вабило до себе. Поспати принаймні кілька годин, а наступного дня першим рейсом вилетіти до Парижа…

Щойно він про це подумав, як згадав, що Марке досі не дався чути. Трясця. Він знову йому зателефонував, і нарешті, після другого сигналу, молодик із КО відгукнувся.

— Ти ніколи