Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

вивезти більшу кількість цукру. Грушківчани запитували через Галайду, чи випустити червоних з цукром — чи вночі напасти.

Почувши у лісі стрілянину й вибух бомби і не діждавшись на сподіваний час повороту зв’язків — Галайда, на власну руку передав грушківчанам, щоб червоних не зачіпали. Задиратися тепер з ними у самій Грушківці, не булоб дуже мудро. Тим більш, що село можна обстрілювати з гармат бронепотягів із залізниці.

А із посланими зв’язками — сталося таке: — На доріжці в корчах, поблизу Кривенького яру оточили їх несподівано чекісти, що лежали притаївшись у корчах при доріжці. В перестрілці одного козака вбили — другий прорвався у корчі й побіг, переслідуваний псом, що давав поспішаючим за ним ударникам знати, куди біжить втекач. Козак відлякав пса бомбою і, щоб заплутати слід, зробив кілька великих „петель“, аж добрався перемучений до нашого табору.

Підсиливши, на всякий випадок, варту кулеметниками — нараджуємося, що робити із тим „фантом“. Груди пекло почуття ображеної гордости, що якихось дурних чотире десятки червоних башибузуків — „порядкує“ у наших володіннях. Не було вже сумніву, що вони не приходять щоночі здалека: отаборилися десь у лісі, викопали землянку, удень сплять — вночі полюють... Запас харчів — поповняють вночі безпосередньо із Кам’янки. Алеж мусять мати воду...

Мельничани починають перебирати місця у лісах, де є кринички — та Петренко закомандував збірку. Відібравши сто хлопців — повів скорим кроком до грушківської дороги. Вже по дорозі ділиться зо мною своїм пляном. Як що червоні мають „базу“ потойбік грушківської дороги — то мусітимуть переходити її. Сповістимо Галайду й Чучупаку, щоб вели своїх людей до дороги і зробимо вздовж неї засідки. З тієї ділянки ліса, де ганялися за зв’язком — ударники ще не вспіли перейти дороги. Як що не переходитимуть — значить таборюють поцейбіч.

Перейшовши дорогу, посилаємо міцні групки з наготовленими гранатами за другою і третьою сотнею. Робимо засідки вздовж одного боку, від манастиря, аж до повороту дороги на Грушківку. Лежимо зо дві години. Вже й перемерзли, вже й світало... На відтинку обсадженому другою сотнею — вибухнула стрілянина і стихла. Прибіг зв’язок: проти групи, де був Семен Чучупака — вискочив на дорогу пес і зачувши видно засідку — крутнув змісця назад. Стріляли по ньому навздогін, та не поцілили. З-поміж дерев, потойбік дороги, стрілили кілька разів розривними кулями. На сальву другої сотні з рушниць і кулеметів між дерева — відповіді вже не було. Видно стріляла розвідка ударників, що йшла із псом попереді групи.

Звичайно, зробили по дурному, що стріляли у пса. Треба було виждати, дати ініціативу чекістам, а тим часом, тихо сповістити сусідні групи. Та — пропало... Зрештою, мерзнули не надармо; переконалися, що „сусіди“ на день хочуть перейти в ту частину ліса — значить — там десь замешкали. Вже развиднялося — може заженем ще їх десь в тісний куток.

Між деревами за дорогою несподівано знаходимо труп матроса, поціленого в голову випадковою кулею. Одягнений був у теплий і зручний шкіряний комплект на футрі. Мав коротку карабінку, револьвер, морський ніж, чотири бомби. Близько триста набоїв у набійницях — усі з чорними пасочками на гільзах: усі розривні, роблені ще для вжитку на фронтах світової війни й уживані там „на підставі“ усіх заборон — усіх міжнародніх конвенцій і конференцій.

Забравши з чекіста все потрібне — викинули його труп на дорогу. Хай свої, як знайдуть — заберуть і не турбуються, що може попав живий в руки „бандитів“...

Обережно, перешукуєм лавами кілька дільниць у лісі, та надаремно. Чекісти зникли.

Бугай, що замість пса „нюхав“ сліди на мерзлій землі й галявках снігу, віднаходив і губив їх — мусів признати, що ударники вміють по лісі ходити, щоб противника із тропу збити... Певно лопатині бандюки водять...

Вернувшись до землянок — завалюємося спати. Треба зміняти день у ніч і навпаки. Вночі треба бути в поготівлі, бо пес може по слідах привести чекістів до землянок.

Підвечір, землянка ожила. Поївши кулішу, Чорнота щось довго нараджувався в куті із Бугаєм, потім з Петренком.

Станувши на лежанці, Андрій зірвав із стіни один із новіших „гобеленів“ і розпанахавши його кинджалом на двоє — кинув півкилима Бугаєві. Розрізавши ще пополовині — обмотали собі чоботи і обв’язали шнурками.

— Тепліше буде початувати десь та й пес сліду не так скоро занюхає... — Пояснив Бугай. Андрій стиснув мені руку.

— Бувай, брате! Прийдемо завтра увечері...

— Може й я з тобою...

— А на лихо ти мені здався! Тут за дівчину не передягнешся — треба вміти „слід нюхати“...

Чорнота із Бугаєм взяли запас гранат, набоїв, хліба з салом, і пішли слідити червоних вовків, щоб проникнути в таємницю їхнього буття в нашому лісі.

Ніч минула спокійно. Ранком довідуємся, що ударна група побувала вночі у Мотриному манастирі. Не турбуючи черниць, що злякано стежили за ними із заслонених вікон — оглянули всі закутки у манастирі. Манастирському старому псові, що підняв було тривогу — вовк-розвідчик по короткій боротьбі — перекусив карк і заспокоїв навіки. Труп чекіста з дороги зник. Крім товаришів — ніхто його забрати не міг.

Чорнота з Бугаєм прийшли підвечір. Розвідка вдалася наполовину. Ніч пересиділи на дубах, поблизу вбитого матроса. Видряпалися на них при допомозі бугаєвого аркана, що з ним не розлучався. Підранок чекісти надійшли лісом понад дорогою, де ми минулої ночі засідали і обережно оглянувши ліс довкола — забрали вбитого товариша. Злізли з дерев і пішли назирцем за ними.

Коло лісничівки на Буді кілька ударників відділилися і заскочили на лісничівку. Нікого не турбували, лише пустили на лісникового „рябка“ свойого вовка, що скрутив йому карк, а тоді забрали із курника кілька курей і прилучилися до своїх.

Андрій з Бугаєм достежили групу аж до гористих корчів між урочищем Буда і Скарбовим Яром.

Там вже згубили їх слід. Простір зрубу у тій хвилястій місцевости, досить великий, місце, щоб заховати землянку добре, та й криничок лісових було там декілька. Для нас, той кінець ліса, був невигідний, бо межував з полями, що дальше прилягали до кам’янської дороги. Але ж чекістам власне цього й треба.

Наші розвідники пролежали день на найвищому шпилі, пильно оглядаючи місцевість — чи не зів’ється десь над корчами димок із землянки, чи не покажеться де постать ударника, по доріжці до кринички, або й так, по своїй потребі... Не зауважили нічого. На цю ніч — мали досить практичний плян: якщо ударники забрали труп — хочуть певно,