Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

„Ударники“ мали відважного розвідника, та відважними були й непрошені холодноярські „контр-розвідчики“. Між банкнотами царськими, совітськими, українськими гривнями — мав „незнайомий“ нотатки на сірому папері, що в випадку притримання його повстанцями — мали б удоводнювати, що він звичайний собі спекулянт сіллю, цукром, медом...

Револьвер... Ну таж і спекулянт міг мати зброю... А міг йому і пригодитися. Наприклад у лісі, при небажаній зустрічі з двома-трьома „бандитами“... Начальник групи чекістів та й сам „незнайомий“, що приїхав видно з ними із Києва — мали добрі помисли, але добре обраховані для боротьби з повстанцями в інших місцевостях, не пристосовані до особливих умов Холодного Яру. Роботу вовків, відпишуть чекісти, звичайно, на наш рахунок. Ми б ще були не спішилися: подавали б якийсь час із Мельників, через „незнайомих“ до Кам’янки відомости підтасовані в вигідному для нас характері, та... сірі не підлягали інструкціям Петренка.

Візити „незнайомих“ до Мельників припинилися... Ударна група з’явилася ще раз і поїздивши попід лісом цілий день, більше не показувалася. Ліда побувала у Кам’янці й оповіла, що ударників там нема вже кілька днів — куди зникнули — ніхто не знає.

Наступного тижня морози тріснули. Коротка відлига — помережала ліс, кинувши на білий килим снігу великі плями голої землі. Вовки з нашого ліса щезли — побігли десь у другий. Можна ходити по лісі не залишаючи сліда — стало спокойніше.

-------------------------

Одного ранку зв’язковий-мельничанин прийшов заклопотаний.

— Щось воно не теє... Хтось чужий, у землянці в Холодному Яру, вночі гостював...

Розгорнув клапоть паперу і висипав на килим сім недокурків цигарок у тутках лихого, совітського вже, виробу та кільканадцять недокурків у паперцях. Тютюн — „турецький“, фабричного краяння.

— Зайшов я ранком до землянки, — продовжував зв’язок, — треба — думаю — попіл з печі вибрати... Вигортаю, дивлюся — сірнички спалені, недокурки... Хто ж би — думаю — тут вночі курив, та ще й сліди у попіл позагрібав?!.. Як би наші — усіб одним сірником прикурили, та й цигарок „готових“ — у нас не чувати...

Ми і селяне курили тютюн місцевий, доморослий, завивали його, переважно, у папір із книжок і старих газет. Виходило, що у землянці гостювали якісь „пани з міста“ і то чимала була їх пачка... Сама напрошувалася думка — чекісти ударники із Кам’янки! Походивши уночі по лісі — відпочивали в землянці. Може й дожидали чи хто не надійде... Землянка, як місце побачень — відпадала.

Другого дня сталася подія, що змінила життя у нашій землянці. Кілька хлопців з дідом Гармашем, звалили оподалік табору дерево і на місці порізали його, звичайно, під охороною, на дрова. Дід щиро попрацював собі, не зважаючи на вговорювання хлопців, і вернувся до землянки зблідлий, ослаблений. Лігши на лежанку, лежав з годину мовчки із зажмуреними очима. Потім підвівся й сумно повів поглядом по обличчях.

— Думав я що до сотки бодай дотягну... Та, видно, Богові скоріше сподобався. Буду, дітки, вмирати...

— Та що ви? Що ви, діду?! От — втомилися трохи, відпочнете і все гаразд буде...

— Ге — втомився!.. Чого ж то раніше не втомлювався?.. Прийшла пора — та й втомився... Сядь коло мене, пане отамане, — поманив дід Петренка, — вислухай мою волю — синам перекажеш...

Дід довго говорив отаманові, для синів, про хатні й господарчі справи, не забуваючи навіть дрібниць, потім знову ліг втомлений на лежанку. Щось нечутно шепотів зблідлими устами, може молитву, може щось пригадував. Лежав довго, вже й не шепочучи. Беру дідову руку і намацую живчик. Бився рідко й слабо, ледве помітно. Старе серце повільно виповідало службу. Дід глянув на мене і став важко підводитися. Помагаю йому. Обвів нас урочисто поглядом.

— Висповідатибся, Тайни Святі приняти, та не доживу вже, щоб увечері до села... Скажете синам, щоб мене коло старої, на тому місці, що я собі приготовив... А ви, дітки, хто живий буде, а України діжде — прийдіть до мене — молебен відправте... Думав сам діжду — та Господня воля...

Дід важко відсапнув.

— Може скривдив кого, скверним словом обізвав... То не по злобі я... Простіть...

— Бог простить! — сумно загомоніла землянка.

— А тепер вийдіть, дітки, на часок — на самоті хочу Богові рахунок здати... Виходячи з останніми, бачу, як дід, важко зсунувшись з лежанки, став на коліна, спертий грудьми і руками на край лежанки. Як зайшли згодом до землянки — дід лежав мертвий на долівці. Серце замовкло підчас молитви.

Поклали діда на килим на лежанці, склали руки, засвітили в головах лойовий каганець. Клим на голос читав з пам’яти заупокійні молитви. Натиснулося козаків з других землянок. Холодноярці стояли понурі, пригноблено поглядаючи на те, що кілька годин назад — було веселим жартівливим дідом Гармашем. У землянці повівала сумними крилами, не звичайна, знайома, щодня близька і несподівана червона смерть в запалі боротьби, а довгими роками очікувана, Невідклична, страшна біла смерть, що від неї нікого не вирятує ні відвага, ні гнучкість м’язів і мізків.

Вночі тіло діда відставили до сина у село. Тієїж ночі, край ліса коло хуторів, були вбиті три козаки другої сотні, що ходили вночі на хутір за харчами. Були вбиті в короткому бою кількома розривними кулями кожний, на обличчі одного виднівся слід собачих зубів.

Ходило за харчами вісім хлопців. П’ять утекло й оповіли, що сталося. Йшли на хутори двома групками: троє попереді — останні парудесять кроків за ними. Як вийшли вже з ліса, а перша групка минула вже круглячок тернини на полі — вискочило із нього кількадесять чоловік з криком: „Стій! Руки догори!“ Хлопці почали стріляти і втекати до ліса. Трьох, що були ближче, вбили — останні вскочили у ліс і втекли. Разом із чекістами, вискочив із засідки з гарчанням великий пес. Чекісти наздогін стріляли розривними кулями, що вибухали вдаряючись до дерев.

Ударники засідають на нас попід-лісом, як на зайців... Хто зна чи матроси мають потрібний досвід, але з ними лопатівці, що в лісовому житті орієнтуються добре...

Удень робимо „перевірку“ по хуторах і лісничівках — чи не було де ударників. Ні звечора, ні вночі, ні ранком — ніхто чекістів не бачив.

Наступної ночі згинув козак третьої сотні, що йшов з товаришем, у зв’язок до Петренка. Галайда хотів сповістити, що до грушківської цукроварні, приїхав повітовий продовольчий комісар під охороною кам’янського караульного баталіона. Перевів контролю книг і магазинів, а на ранок замовлено підводи, щоб