Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

вовчило, виткнувся на видну нам полянку між корчами коло першого проходу до стайні і голосно ляскаючи зубами, витягнувши струнко хвіст, потягнувся нога за ногою до проходу. Затримавшись на хвилинку — поліз в прохід. Кілька тінів розсілися півкругом на снігу перед проходом. Коло дальших проходів — чутно теж виття і ляскання щелепів. Хоч двері у проходах до стайні були замкнені зсередини — Андрій сходить до землянки і, на всякий випадок, посилає козаків попід-землею до стайні. Схожу і я — не оплачувалося мерзнути. Якийсь „фільозоф“, лежачи на лежанці, повчає товариша, що брав рушницю іти до стайні.

— Як буде добиватися — то ти двері відхили... Вовк завжди хвостом наперед лізе, а ти його за хвіст дверима й припнеш...

— А тож — одізвався дід — припни, Петре, припни... Господарка — хвалити Господа, а поганого рябка на припоні не маємо...

Зайшов до землянки і Петренко, виславши в прохід вартових.

— І де вони у чорта взялися, саме на Різдво?! — клопотався хтось із кіннотчиків.

Дід підкинув до печі дров, щоб нагріти вихолоджену землянку.

— Ге — де взялися! Як будемо отут сало підсмажувати та запахи у комін пускати — так не то тобі вовки з цілого світа збіжаться, а й льви із Галандії прибіжать...

— Отого б, діду, упіймати та коло хліва припняти — що? — одізвався хтось з кута.

— Припняти!.. Дурню один!.. Та ти знаєш, що таке лев? — Лев цілого бика на один лик ковтає... А тобою, от тільки перекусив би, як пес мухою...

Прийшов козак із стайні, сказав, що вперто добиваються до дверей. В одному місці — дряпають землю над стайнею.

Петренко закомандував „атаку“. Чоловік двадцять, вискочивши із землянок, з гулюканням і свистами — відігнали вовків від стайні. Відскочивши дальше в корчі, сірі завели пекельний концерт.

Чорнота, лежачи на лежанці, приклав до рота руки й протяжно завив, як правдивий вовк. Ізскочивши раптово з лежанки, ляпнув себе рукою по чолі.

— Добра думка!.. Отамане! Наше вороняче крякання — забагато хлопців у хатах знає... Можуть і ударники довідатися... Робимо нове гасло!

Приклав до уст руки:

— А-у-у-у-у!.. Ну — ти, — кивнув до першого зкраю кіннотника, — вий!

Козак приклав руки.

— А-у-у-у-у!..

— Ну — ти!

— А-у-у-у-у!..

Завив третій, десятий...

Одні вили краще, другі гірше, та з усіх „диригент“ був незадоволений. Найгірше йшла наука мельничанинові Климові, що мав добрий тенор і співав колись у церковному хорі. Чорнота дратувався.

— Ну — ще раз!

— А-у-у-у-у!..

— Та не „а-у-у-у-у“, дурню чортів, — так улітку лінивий пес позіхає, а не вовк зимою виє!.. А-у-у-у-у!..

— А-у-у-у-у!

— Зле!

— Щож ти, Климе, — встряв у науку дід, — у церкві „іже херувими“ — хіба так виводив, а дурного вовка не втнеш...

Клим відсапнув.

— У церкві, діду, що іншого... Там високо — розананс іде... А тут що?.. Руку підніс — і вже стеля, — немає де голос розгулятися...

— А ти, сучий сину, хотів би у церкві вовком завити — щоб розананс попід купол гуляв!..

— Не перешкаджайте, діду, — перебив Андрій, — ну ти... ти... ти...

— А-у-у-у-у!.. А-у-у-у-у!..

— Не годиться! Ось слухайте добре, як треба вити!

Розпахнув навстіж двері. Вовки завивали і сольо, і гуртом.

— Чуєте?! Зрозумійте своїми дубовими головами, що вовк виє не того, що нічого йому робити! Мороз за хвіст тисне, жерти хочеться!.. Усе те в голос вкладає... Ну — Климе!..

— А-у-у-у-у!..

— Щоб ти луснув! Та слухай же, дубино, як той виє!..

Дід не втерпів.

— А ти б, Андрію, скочив та впіймав їм одного на дяка — може скоріше переймуть ніж від тебе.

Землянка вибухнула реготом. Андрій хвилювався.

— Ну чого іржиш один з другим! Діду! Будете перешкоджати — нажену до другої землянки. Ну, починаєм. Давай ти, Юрко!

Прикладаю до рота руки.

— А-у-у-у-у!

— Добре. Тілько жадности, жадности більше у голос вкладай! Бо ж так і дурний баран не повірить, що то голодний вовк виє. Ну — давай ти!.. Ти!.. А ну всі разом!

— А-у-у-у-у!

— Та перестаньте там вити, або хоч двері замкніть, — кричав вартовий з проходу, — ті чорти знову підлазять — думають, певно, що їх брати вже коні деруть!..

Вовки знову наблизилися до стайні. Три пари світлячків лякали зубами у кільканадцяти кроках від вартових в проході.

Голод — не мама... Алеж бо й спати вже пора. Треба якось позбутися сірих „приятелів“. Дід розділив жмути соломи з „дідуха“, запалили сухі соснові гиляки з долівки і цілою землянкою пішли в наступ. Гнали сірих братчиків далеко в ліс, аж перестали „отягатися“ і побігли геть.

Другого дня довідалися, що вовки, підранок, роздерли на хуторі пса і теличку. Дід, запевняє, що цієї ночі — знову прийдуть до нас в гостину. На всякий випадок, Петренко сповістив другі табори, що як буде вночі стрілянина — то по вовках. Як би що іншого трапилося — то буде кинуто дві бомби.

„Ударники“ вночі на Мельники не верталися — поїхали з Медведівки на Головківку. У Медведівці піймали двох хлопців із зброєю. Забрали до Кам’янки.

Андрій удень ходив по землянках і вчив хлопців вити.

Увечері, сірі гості з’явилися коло табору скоріше, ніж ми їх сподівалися. Прийшли з іншого боку, від яру, і повивши з півгодини — полізли гурмою до стайні. Та цього разу вже їм не пощастило. Ранком шість вовчих шкір сушилося на морозі, розтягнуті на корчах. А коло затягнутого у яр вовчого стерва, застрілив Чорнота з Бугаєм, другої ночі, ще й три лиси.

Вовки до табору більше не приходили, хоч у лісі були й давали про себе знати на хуторах.

На третій день Різдва була солідна завирюха. Ранком, хлопці з другої сотні, почули сім револьверових стрілів недалеко Холодного Яру. Семен Чучупака пішов з козаками розвідати, що сталося. На лісовій доріжці, що вела на Мельничанські хутори, побачили тичню вовків, що жирували над трупом. Відігнали їх. По рештках одіжі, роспізнали „незнайомого“, що приходив перед Різдвом купувати мед у Мельниках. Мав при собі мішок з бляшаними баньками і пачку різних грошей. Документи годі було перечитати, бо роскисли в крови. Біля розшарпаного „незнайомого“ лежав наган з вистріляними набоями, були й запасові набої, що не мав їх вже часу закласти. Один вовк був убитий стрілом просто в пащеку, пара, утекаючи