П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

«fata trahunt». Суть представництва в тому, щоб «представити людину, яка була б ними всіма» (здається, це Томас Ґоббс). Втім, «демократія не зводить пам'ятників, не карбує медалі. Не зображає нікого на монетах. Її справжня роль полягає в іконоборництві» (той-таки Ґоббс, «Левітан…» чи Лок, «Трактат про управління»). Однак навіть за демократії тривають «священні королівські ігри», а життя з по-королівському величним церемоніалом поширилося під вивіскою буржуазії…

Але, діставшись Емпірею, він уже побачив зовсім інше комашіння. У тому місці ти — актор, а не глядач. Тут «не виймають власну душу з тіла, щоб для певності заховати її у таємній схованці» (як зазначає Фрейзер, говорячи про вище зазначених первісних людей, додаючи ще й таке: «Якби вони знайшли такий цілковито безпечний сховок, то могли б з радістю залишити там свою душу назавжди»). Ліпше ще раз недоладно нагадати, що там ти — серед акторів, з якими бідолашні глядачі (1)[257] фізично себе ототожнюють, для них це «methexis», а не «mimesis»[258]. Що ж стосується акторів, то вони виставляли геть усе своє єство про людські очі, ніби то був пеніс, та як відомо, через виставляння кастрованість впадає в очі. Отож вони були ніби відрубаними головами Медузи[259]. Тому й обертались на камінь. Карло пішов між закам’янілостями, щоб зіграти свою роль: щоб стати ексгібіціоністом, що виставляє свої статеві органи (у живому театрі напівкастратів). Так само недоладно, як і раніше, й аж ніяк не засмутившись через неправильне буквальне тлумачення, додам, що коли геніталії цих можновладців (власне, кастратів) були виставлені напоказ, то решту було гарненько приховано; та якщо хтось щось і приховував, то це було таємницею для всіх, окрім ЦРУ. Я знаю, що від безживної метафоричності такої звістки чи, я це цілком визнаю, через її жалюгідну посутність читач зіщулиться. Ніби концентричними колами навколо Голови Держави ворушився гадючник часом лисих, часом сивих, часом волохатих, часом рідковолосих голівок, проте переповнених почуттям власної гідності. У нашій Алегорії саме ці й піднесуться до справжнього сану оповідачів. Але наразі «реалістично» вони — душі, що піднеслись на небеса й у Квіринальському палаці[260] водять хороводи, від яких у мого читача запаморочиться в голові, хоч не через це я не бажаю все це описувати, адже, зрештою, у певний момент кожен епічний поет відчуває обов’язок по черзі розповісти про всі війська, які беруть участь у параді. Це топос[261], якого, здається, уникнути неможливо. Першим, на кого цілком випадково наштовхнувся Карло, був Манчіні{49}, його огрядне обличчя, ніби надгробок, приховувало те, що його непокоїло у цю мить: наразі він надзвичайно переймався «реструктуризацією ЕНІ» й подальшим створенням холдингу, що є частиною групи, який мав узяти під контроль різноманітні виробничі сектори ЕНІ. Згодом він би зажадав, щоб одну з президентських посад посів представник СПІ, хоч був не проти того, щоб, можливо, віддати посаду професору Валетті, чи то пак нашому герою, віддавши його теперішню посаду якомусь іншому соціалісту.

Саме тому професор Валетті призупинився у тому невеличкому колі, й це місце правило йому за пункт спостереження.

Поряд стояли Де Мартіно та Рафаеле Джиротті, а з ними кілька їхніх неаполітанських товаришів{50}. Саме з цими неаполітанськими друзями наразі по-дружньому пошепки теревенив Де Мартіно. Та професору Валетті неважко було здогадатись про зміст їхньої розмови. Певна річ, наразі він жалівся, що ЕНІ не просто не допомагає йому перемогти на з’їзді СПІ, а робить усе, що тільки можна, аби цьому завадити. Він стверджував, що деякі газетярі, які мають стосунок до ЕНІ, були запрошені для того, щоб нападати на нього. Втім, говорив чоловік про це досить обережно, адже (і про це проф. Валетті чудово знав) не був певний, чи наказ давав особисто Джироті, а чи якесь «цабе з групи».

Ще один представник соцпартії — Енріко Манка{51}. Очерствілий та мстивий, він стояв мовчки. Кілька днів тому на з’їзді партії він звинуватив ЕНІ в тому, що вона не справдила передвиборних обіцянок, які було дано під час передвиборної кампанії в Умбрії, а от завдяки таким обіцянкам християнські демократи набрали собі голосів. Манка наполягав, що інженер Джиротті не впорався із завданням звести новий завод «Леболе», який мав компенсувати закриття линвової фабрики, і новий завод, де виготовляли б пластикові труби. Ніби інженер не лише вирішив закрити линвову фабрику у Терні, але й закрити завод у Папіньйо, який давав роботу 540 робітникам. За словами Манки, він і гадки не мав про програми «Терні Кіміка», яка теж перейшла під контроль ЕНІ. А ось у сірих південних очах шановного Даніло Де Коччі{52}, на відміну від Манки, який мав «переможений і сповнений бажанням помсти» вигляд, світилася неабияка радість, хоч він і силкувався придушити це в собі. Власне, він у римських колах збирав інформацію про таємні угоди між ЕНІ та представниками різноманітних відгалужень ХД. За словами Де Коччі, не одне, а геть усі відгалуження християнських демократів отримують гроші з фондів ЕНІ та ІРІ[262] тощо. З якою метою народовець з парламенту «провадив своє розслідування», ніхто не знав. Через те й був таким задоволеним.

Поряд з Де Коччі стояв Рікуччі{53}. Навіть Вінченцо Рікуччі мовчав. Він був генеральним директором Італійської компанії нафтогонів «СОІ» (теж належить ЕНІ), тими днями вирішив укласти гроші у Чивітавек’я (з огляду на запланований нафтопереробний завод, який належатиме ЕНІ) — ліву течію СПІ, адже наразі триває кампанія перед з’їздом партії. Час від часу Манчіні на нього поглядав. Не міг утриматися. Власне, він намагався визначити, чи таке рішуче субсидіювання було особистою ініціативою Рікуччі, чи це була частина ширших «безпосередніх інтересів» ЕНІ.

Відверто кажучи (2)[263], наразі маю попередити пересічного читача, котрий, може, має бажання, як то кажуть, перескочити всі ці сторінки обома ногами й перейти до наступного розділу. Оця моя доповідь, до речі, досить старанна, про один з численних «кипучих джерел» у нещасній Італії загалом для Алегорії не є істотною: вона може зацікавити лише читача, наділеного глибоким громадянським почуттям або ж надзвичайною зловтішністю.

Через те, що святкували День Республіки, комуністам на свято було зась. Хоча, удавши, ніби переймаються лише своїми справами, й тримаючись подалі від товариства, що зібралося за такої нагоди, з водночас рішучим та приязним виглядом, нечисленне їхнє представництво таки було{54}. Між іншим, сама верхівка. Власне, був той-таки Берлінґуер, нап’явши на себе «обличчя чесної людини»: на