П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

підсумки, раптом усвідомив, що відкрив соціальну «порожнечу». Втім, ніхто не збирається відходити від світу: навпаки, що більшою була омана, то активнішою стає участь, яка стала необхідною через відсутність вибору й задумана як пародія.

Ніякого самітництва: зацікавленість у знецінених соціальних питаннях, новим підґрунтям яких стали прагматизм та незалежна оцінка чеснот; це тішить, як ніщо інше (2)[254].

Знову стати енергійним, наповнитись життям завдяки ототожненню соціальної царини із порожнечею; не вірити у цінності, які були у світі, знищеному критичним розумом та гумором, перед якими жоден факт чи доказ не встоїть, а тому ще з більшим розумінням та завзяттям взятися за впровадження цих цінностей у щоденне життя, — усе це неминуче призводить до занепаду й того, що суспільство сприймається по-новому консервативно чи помірковано, певна річ, якщо людина, яка пережила це на власному досвіді, спочатку була трохи революціонером чи бунтарем (достоту як Карло Сумирний). Але який же сенс повертатись до порядку? Чи можна визначити його по-новому за допомогою класичних понять, які для цього використовуються! Висміювання — ось як налаштована людина, яка на власному досвіді пізнала світ, нарешті усвідомивши, що це — порожнеча, й, спокійно, знявши з очей полуду, по-новому прийняла це у своє життя.

Людина, яка висміює соціальну складову світу, скажімо, буржуа-конформістів, які, геть нічого не розуміючи, переходять від одного етапу до іншого, від миру до війни, від добробуту до масової різанини, від звичаїв до цілковитого винищення, не може не висміювати одночасно того, кому все це відомо. Висміювання обов’язково стосується всієї дійсності.

Й справді, коли висміюється вся дійсність, у ту мить її сприймають по-новому. Дійсність не поділяється, з одного боку, на конформістське суспільство, яке надалі еволюціонує у капіталістів, а з іншого — на тих, хто протидіє цьому за допомогою класової боротьби; вона складається, взаємопоєднуючи їх у собі, з обох частин, адже у дійсності є не лише чорне та біле, вона не знає, що таке перервність. За допомогою висміювального погляду на дійсність вдається поєднати неминуче підкорення її порядку та його найрадикальнішу й найреволюційнішу критику. По суті, це нагадує відточені до машинальності дії робітника, який робить свій внесок у виробництво, як справний ˃ гвинтик ˂, але водночас у його жесті — революційна загроза; у цій двоїстості жесту й полягає неподільність дійсності. Буржуа ніколи не спроможеться на таку дію. Але буржуа може дійти розуміння соціальної дійсності, як порожнечі й ототожнення життя з висміюванням такої дійсності. Висміювання — це та сама дія робітника: у ній є взаємопоєднання, але воно геть беззмістовне.

Утім, висміювати слід і будь-яке передчасне уявлення про майбутнє; ба більше, якщо й існує щось таке, чому найщиріше подумки усміхаєшся, то це саме майбутнє. Думка про те, що хтось сподівається на майбутнє, стає нестерпно смішною. Потому полуда падає, цілком позбавляючи світ його чар. Але, повернувшись у нього, ніби наново народжуєшся: в очах, які дивляться на речі, людей, старих притеренів у владі, молодь, яка вірить у те, що спроможна хтозна-що там започаткувати, блищить іронія (3)[255]. Страшенна рана, якої люди завдали, загоїлась і затяглася; наразі серед них з’явився новий помічник та друг, який із дивною радістю цікавиться їхніми проблемами, без жодних викрутасів допомагаючи їм вирішити їх; їм невтямки, що у його веселих очах вони розсіюються, як заблудлі примари. (Принаймні, все це стосувалося Карло Сумирного у травні 1973 року.)

Нот. 90 та подальші

90 Карло Перший у Пізі.

91 Карло Перший приїхав у Турин. 30 оповідань дзен на світському гулянні (12 ˂ жовт., 1973).

92 Двадцятка та інші. Фашистські духи (у пансіоні Сицилія?) призводять до

93 теракт: вибух на Туринському вокзалі, який постає у вигляді

94 ВИДІННЯ: жертв розглядаємо й аналізуємо, наче вони — живі люди, у всій їхній дріб’язковості, дурості та вульгарності.

95 Наприкінці Видіння Туринський вокзал ніби стоїть відокремлено посеред світу. Крізь дірки та відбиті краї, які з’явилися після вибуху, навколо видніється порожнеча (схожа на море чи на пустку). Пустка — це поросла бур’янами рівнина у П’ємонті — яка, загинувши, повернулась до своїх початків, — Карло йде звідти, прямуючи через пустку, аж поки не дістається сучасного Турина (вірш Одена).

96 У цьому розділі виступ палких прибічників правих. Сторінка громадянської лірики. Праві постають без прикрас: історія влади зборола їх. Як зборола й того, хто пов’язаний з ними ненависно-любовними почуттями («чари», про які ніхто ніколи не розповідав, і звичаї руху Опору).

Усвідомлюючи, що фашисти зазнали поразки й що з’явилася нова форма влади, яка по-новому упорядковує не лише суспільство, але й існування, Карло відчуває, що він поза грою, що він грає в іншу гру.

97 Повернення додому: Карло знов став чоловіком. Прозріння (дзен).

98 Вибір на користь святості. Святості аскетично-прагматичної. Прозріння та активність.

99 Іронічне знеохочення та болісне очікування. Допомога іншим, ніби у маренні, а потім повернення у стан прозріння, де знов і знов виникає думка про порожнечу тощо. Подорож до Едо.

Серпень 1973

˃ Нотатка 100

ЕПОХЕ{46}

Нотатка 97

ОПОВІДАЧІ

Карло увійшов до Вітальні у ххх близько четвертої по обіді. ˂

Він був не єдиним «впливовим» гостем, якому треба було прилаштовуватися до такого офіційного свята серед кар’єристів, снобів, другосортних персонажів, чиновників та бюрократів (з дружинами). Як не один він робив гарну міну при поганій грі. Він був зосереджений, ніби хижак, але водночас спокійний і усміхнений, мало не вдячливий, як священик, — перетворюючи своє мовчання одночасно на захисний щит і на незворушний стяг своєї влади, — він розтинав натовп співвітчизників, які святкували День Республіки, неспішно, так, щоб чи не кожен (а чому б і ні?) принагідно побув його випадковим співрозмовником. Там унизу, наче вимкнений двигун, стояв Сараґат{47}. Але Карло міг і мав зайняти місце у вужчому колі Троянди[256].

ххххххххх

ххххх

ххххххххх

Тим часом, щойно він увійшов, побачив навколо справжнісінький хаос. Шалено комашилися «ніхто» — ті, хто живе прихованим, звичайним життям. Чичикови, Передонови, перші радники (третій розряд знизу серед чотирнадцяти у царській ієрархії), як от Яків Петрович Голядкін, чи навіть служки, як Смердяков{48} — з дозволу моєї «буквальної» розповіді. А ще кілька літераторів. Тут Карло Валетті має заплатити демократії за рахунками. Очі присутніх палали очікуванням цього. А він і не відмовлявся. Однак