П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Нотатка 82

БІЛЬШЕ НЕ ПІДСТЕЛЯТИСЯ ПІД…

Тим часом другий Карло, Карло Тетіс, одного весняного ранку того ж таки 1973 року цілком ясно відчув, що його пригода добігла кінця. Він щойно прокинувся. Сонце вже стояло високо. Карло Злидар не животів, як злидарі, й спав допізна, адже, аби бути поруч з бідними, спати лягав дуже пізно. Він повертався додому, ще не втомившись, а отже, ще не почуваючись щасливим, коли на вулицях було вже безлюдно, у нічний час за мить до того, як знову з’являться люди, які поспішають на роботу. О цій порі темнота сумна, пройнята всесвітнім смутком, тим паче, якщо ніч випадає ясна й здаля можна розрізнити обриси інших кварталів міста, осяяні даремним світлом, чи контури пагорбів; чи раптом, коли вітер ущухне, залишаться пахощі липи або гліцинії, непорушні на сухому тротуарі, на втоптаній землі; і (на якомусь кущі, що росте на залізничному насипі чи на розкопаній землі, з якої так ніколи й не зробили будівельного майданчика) співає, ніби знов оживши, соловейко, якого, на диво, ніхто не чіпає.

Поза тим, цей день, 21 травня, був днем незвичайним: усе було сповнене світлом, але небо було затягнуте щільними хмарами, біле. Сонце проступало крізь хмарини, ніби ледь світліший диск. Уже багато-багато років на дорогах не було пилу. А сьогодні був. Збурений поривчастим вітром, він, ніби запона, нависав у кінці вулиць, над майданами, площами, де повно будмайданчиків: здавалось, ніби знаходишся на околицях якогось арабського міста, неподалік пустелі, там, де пісок перетворюється на брудний пил, від якого стає боляче. Навіть неподалік залізничного вокзалу Терміні, куди Карло дістається за годину трамвайчиками, які йдуть з околиць, висіла дивна пилова запона. Життя, від якого лишився сам пил, стало жалюгідним. Транспорт ходив, наче химери, але вулиці навколо вокзалу пустували. Саме на цих вулицях одного дощового вечора 1969-го все розпочалося. Карло пригадав усе так докладно, як уміє людина, яка має пам’ять, як у поета. Чи все було правильно? Певна річ, правильно. Людина найбільше має право на відпочинок, втечу, зникнення та самотність, отак. Першооснова, яка віддала останні плоди краси, зогнила. Осьдечки пара бовдурів з капелюхами за плечима, в обидвох на шиї мотузки, завдяки яким ті капелюхи тримаються на потилиці. То були старці, їх уже ніхто не цікавив, вони бродили, як останні з Могікан. Проте їхнє існування повільно добіжить свого кінця, а нове, із заразами, безладом, відступами та випередженнями, так само повільно візьме свій початок. Річ у тім, що для Карло кінцем однієї доби й початком нової було саме 21 травня 1973 року, день, який було обрано навмання. Карло повернувся у свою оселю, що на вулиці, що в районі Паріолі, яку авторові гидко описувати й навіть називати, «захоплений» новим духом, у якому кумедно поєднувалися цілковита новизна, себто абсолютно безтурботний погляд на світ, та старезне відчуття повернення й відступу. Мабуть, мудрість неодмінно приходить, неодмінно призводячи до усвідомлення та прощення. Але через свою безтурботність ця мудрість стає спотвореною і даремною, а усвідомлення та прощення зводяться до простої гри.

Помешкання в Паріолі було порожнім, Карло, який мешкав тут, уже не було, хоч усюди був лад. Ніби наперед було відомо, що настане черга другого: один повертається, другий — іде. Одні й ті самі причини одного звуть назад, а другого виганяють геть. Втім, якщо повернутись — це змиритись із негативними, гнітючими обставинами, то від’їзд зовсім не означає, що їх не прийняли, — навпаки. Читач абсолютно правильно зауважив у цій гармонії гармонію несправжню. Той, що повернувся, покинув оману, змирившись із дійсністю, яка у свою чергу була оманою для того, хто пішов геть. Безсумнівно, у першому випадку омана була надзвичайним благом, а в іншому, попри свої чари, — гріхом. Та безмежна мерзенність, яка була в її прийнятті, перетворювалась мало не на неповинність, коли її пізнаєш. Святенник приймав її, а грішник — пізнавав. І, вочевидь, помінятись обов’язками зовсім неможливо. Святенник (так би мовити) залишався святенником, а грішник — грішником. Колись одного разу, склавши свої визначення, історія може суперечити їм, але ніколи не змінить: вона безсила перед своїми законами й рішеннями, які вже прийнято, як Аллах.

Нотатка 82

ТРЕТЄ КЛЮЧОВЕ МІСЦЕ РОМАНУ

Карло заходить у своє спорожніле й покинуте помешкання через садок, у якому відбувалося Видіння. Йому однаково легко в грудях і в животі, хоч в обох випадках це й не має жодного сенсу. Він біжить у кімнату, стає перед дзеркалом і роздягається догола. І дійсно, на грудях ніяких грудей немає, а нижче черева висить чоловічий пеніс. Він знову вбирається, телефонує до клініки неподалік від свого дому, поряд з майданом Муз. Домовляється, щоб можна було повернутися додому того ж вечора. Головний лікар не потрібен, з цим упорається будь-який лікар-початківець. Власне, операція, на яку наважився Карло, є однією з найдавніших і найпростіших, — він мав на думці кастрацію. Свобода варта пари яєць:

La mia vita е soave

Oggi senza perché

Levaia s’è da me

Non so qual cosa grave…{45}

Сьогодні солодко мені,

Й немає причин тому,

З плечей моїх упав

Не знати який тягар…

Нотатка 84

ГРА

Існують люди, які зневірилися, відколи прийшли на цей світ. Звісно, це не стає на заваді їхнім діям, вони щось роблять у житті, мають якусь справу, створюють щось. А от інші люди, навпаки, мають ваду — вірити; перед їхніми очима обов’язки втілюються в ідеали, які конче потрібно втілити в життя.

І якщо приходить день, коли такі люди вже зневірюються — чи то поволі, чи то через низку логічних, а може, й нелогічних розчарувань, — отоді вони раптом дізнаються, що існує «порожнеча», яка для решти існувала споконвіку, та де там, — була такою звичною річчю.

Одначе відкриття того, що існує «порожнеча», для цих людей є новиною, яка спричиняє й інші речі: не лише подальші вчинки, втручання, активність (до яких тепер ставляться не як до Обов’язку, а як до даремних вчинків), а й радісне відчуття, що все це було лише грою (1)[253].

Певна річ, я маю на увазі не тих, хто дізнається про філософську чи космічну «порожнечу». У такому разі йшлося б про перетворення, яке тісно пов’язане з попередніми ілюзіями та сподіваннями, і тоді б зупинилося геть усе: був би відхід від світу, самітництво. Я не про те, я про тих, хто, якоїсь днини підбиваючи