Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

— Ласкаво просимо до Франції, Катріоно! — Месьє де Пейрак вивів уперед високу темнооку жінку. — Твоя тітка Адель.

Кат присіла в реверансі.

— Раді вітати в Петі Шато, — усміхнулась Адель де Пейрак. — Шкода, що ви приїхали ненадовго.

— Дурниці, ma femme![12] Катріона пробуде тут стільки, скільки схоче!

— Я справді ненадовго, дядьку. Бо прямую до Неаполя й маю дістатися туди без затримок. Я пробуду тут стільки часу, скільки мені знадобиться, щоб замовити в Парижі нове вбрання та відпочити.

— Вам не доведеться повертатися до міста, — сказала Адель. — Я маю чудову кравчиню, яка приїде до замку. Ми покличемо її завтра вранці. — І, міцно схопивши руку Кат, вона повела її вгору головними сходами до вишукано вбраних кімнат.

Коли двері за ними зачинилися, Кат висмикнула руку з тітчиних пальців і, обернувшись круг себе, мовила:

— Чудово, tante,[13] поговорімо!

Адель де Пейрак усміхнулася.

— Добре. А ти тямуща. Швидко поясни мені, навіщо приперлася до Франції. Сподіваюся, ти не думаєш, що можеш оселитися в нас тепер, коли твій син одружився.

Кат не могла повірити в те, що почула. Ця жінка, либонь, не сповна розуму!

— Боронь Боже, мадам! З якого дива мені хотіти селитись у вас?

— Не сердьтеся, люба моя, — відповіла Адель. — Усі ми розуміємо, що в овдовілої графині значно менше можливостей жити красиво, залишаючись тільки матір’ю свого сина, ніж коли вона була дружиною свого чоловіка. А може, ти не знайшла спільної мови з невісткою, то тобі й довелося забиратися звідти? Я зовсім не думаю, що бідною бути легко.

Кат стримала відчайдушне бажання заліпити по самовдоволеній пиці дядини.

— Мадам, — вимовила вона крижаним голосом, — не знаю, звідки ви взяли цю дурницю, що я бідна, але запевняю вас, що дуже заможна жінка й у мене повнісінько моїх власних статків. Я була вже багатою, коли одружилася з Ґленкірком, і нічого відтоді не змінилося. Якби схотіла, могла б жити із сином та його обраницею — прегожою дівчиною, з якою ми щиро потоваришували. Однак я волію знову вийти заміж. І саме для цього їду в Неаполь.

— Заміж за кого?

— За лорда Босвелла, — спокійнісінько відповіла Кат.

— Mon Dieu! [14] Та ж він дикун, хоча й вельми чарівливий — принаймні, так мені казали. — І, промовивши це, Адель де Пейрак вийшла з кімнати.

Сьюзен чмихнула.

— Ми їй не сподобалися, еге ж, міледі?

Кат засміялася.

— Так, Сьюзен, таки не сподобалися.

— А скільки ми пробудемо тут, міледі?

— Лише кілька тижнів, Сьюзен. Ще зима, і я б воліла трохи почекати.

Наступного вечора Кат познайомилася зі своїм дядьком Дональдом і його дружиною Рене, яка поводилася зі своєю шотландською небогою настільки ласкаво, наскільки шорсткою була Адель.

— Було б краще спинитися в нас, chere Катрін. Адель не надто гостинна жінка.

Кат погладила пухку зморшкувату руку.

— Та все гаразд, ma chere tante. Я тут пробуду лише кілька тижнів, а потім поїду.

Рене де ля Прованс нахилилася вперед і прошепотіла:

— Я маю якомога швидше поговорити з вами наодинці. Вигадайте якийсь привід, аби піти до своєї кімнати.

Трохи згодом Кат з’ясувала, що її дядина Рене вже чекає на неї в кімнаті.

— Це правда, Катрін, що ви заможна?

Кат прикусила губу, стримуючи сміх, бо здавалося, що ця маленька жіночка засмучена.

— Так, tante, я заможна.

— О Боже! Адель спершу думала, що ви бідна, і сподівалася, що небога якнайшвидше поїде. А сьогодні ввечері вона сказала мені, що ви багата,і намірилася одружити з вами свого старшого сина Жиля.

— Це неможливо! — Кат була вражена й розлючена. — Я їду на південь, щоб вийти заміж за лорда Босвелла. І взагалі мені здавалося, що всі Пейраки вже поодружувалися.

— Жиль — удівець, і хоча він мій рідний небіж, мушу сказати тобі, що він мені не подобається. П’ять років був одружений із дочкою моєї подруги Марі де Вальмезон. Два роки тому дівчина заподіяла собі смерть. До шлюбу з Жилем вона була найласкавішою дівчинкою, яку лише можна собі уявити, світлою, мов сонечко! А потім стала тихою… заляканою. Усе поглядала на Жиля, чи не заперечуватиме її слова. Схоже, вона його боялася.

— Не хвилюйтесь за мене, tante Рене. Я ні за кого не піду заміж, окрім Френсіса Гепберна.

— А проте, дитя моє, стережися Жиля де Пейрака.

Повернувшись до головної зали замку, Кат познайомилася зі своїми шістьма кузенами де ля Прованс — п’ятьма чарівними юнаками та їхніми дружинами й з чарівною шістнадцятирічною дівчинкою на ім’я Марґеріт, яку всі називали Мімі. Потім їй відрекомендували синів дядька Девіда з їхніми дружинами. Вона одразу ж зрозуміла, чому її тітка не любить і побоюється Жиля де Пейрака, дарма що його брати виявилися досить приємними чоловіками.

Найстарший син Пейраків був високий і мав таку саму, як і його мати, сувору, майже іспанську зовнішність. Волосся в нього було темне, а коли він хвилювався, у чорних очах спалахували дивні золотаві вогники. Він узяв Катріонину руку, перевернув, щоб поцілувати долоню, і швидко полоскотав її своїм вологим язиком. Обурена Кат відсмикнула руку. Вона розлютилася: його поведінка відштовхувала її, а очі, що безсоромно зазирали в глибину її декольте і, поволі підіймаючись, розглядали обличчя, викликали огиду.

— У нас так багато спільного, ma belle cousine[15], — мовив Жиль де Пейрак. — Ми обоє овдовіли у самому розквіті життя, і, — він помовчав якусь мить, — у нас обох є досвід.

Кат не вважила на ці слова, відповіла світською усмішкою й відвернулася, заговоривши з Мімі. Та коли настав час сідати за стіл, Жиль опинився поруч із нею. Він страшенно соромив кузину, метушився біля неї, підкладав на її тарілку найбільш ласі шматки та наполіг, щоб вона пила з його келиха. Катріоні ледве вдавалося панувати над собою. Швидко відвернувшись до іншого свого сусіда за столом, вона виявила, що це Найл Фітц-Леслі. Його очі весело поблискували, і вона тихо спитала гельською мовою:

— Вам не здається, що моя тітка з цілком зрозумілих міркувань посадовила свого гидотного сина з одного боку від мене, а священика — з другого?

— Думка про те, щоб її найкоханішому синочкові дісталися твої статки, дуже спокуслива, Катріоно. — Потім він додав: — Звідки ви знаєте, що я говорю гельською?

— Ви сказали, що кілька років прожили в Кейтнессі. Якою ще ви могли б там говорити?

Роздратований тим, що його так підкреслено зневажають, Жиль де Пейрак запитав:

— Що це за тарабарщина? Звучить просто огидно.

Кат холодно поглянула