Давид Гроссман - З ким би побігати

озера і почав був угамовуватись, розігрався знову. Він скакав у черепній коробці, немовби вітаючи появу нового болю.

— Хто ти такий? — закричала Тамар. — Чого тобі треба?

Асаф дивився на неї, намагаючись сфокусувати погляд, але йоржик волосся відмовлявся з’єднуватися з голосом, який він чув. У тумані, що заповнював його бідолашну голову, тьмяно блиснула думка: «Це дівчина, а не хлопець. Хто вона?» І зразу ще один спалах: це вона! Але де її волосся? Де чорна грива, про яку він чув?

Із-за вершини пагорба долинув гавкіт. Тамар, зосереджена на Асафі, нічого не почула. Він хотів сказати їй, що це Дінка, але спершу треба було спробувати сісти. Асаф підвівся, і Тамар одразу замахнулася здоровенною палюгою. Підвівши погляд (очні яблука відгукнулися пекельним болем), Асаф побачив, що весь дрючок утиканий іржавими цвяхами, і понадіявся, що йому врізали не цими цвяхами. Він помацав голову трохи вище вуха. Крові не було, тільки ще одна велика розпечена ґуля — для колекції. Худий хлопець сидів із заплющеними очима неподалік від нього, привалившись до скелі.

— Ти хто? — від напруження і страху голос її звучав приглушено. — Чого тобі треба?

До Асафа нарешті дійшло: вона думає, що він — з тих, хто її переслідує. Треба пояснити. Він знову спробував підвестися.

— Тільки встань!

Асаф не знав, що робити. Вона металася просто перед ним, з цим своїм дрючком, то підскакувала впритул, то відскакувала на два кроки, до смерті налякана, оскаженіла і страх яка небезпечна. Асаф дивився на неї і думав, що ось така, майже лиса, з перекошеним від злості обличчям, з дрючком у руці, в забрудненому драному комбінезоні, — навіть така вона набагато гарніша, ніж він думав чи, принаймні, ніж вона писала про себе в щоденнику. Він сидів і дивився на неї, намагаючись підігнати її зовнішність до того, що про неї дізнався, і до того, що собі нафантазував. Треба визнати, вона добряче відрізнялася і від того, і від іншого... Ось, наприклад, очі... Теодора сказала, що у неї дуже відкритий, навіть визивний погляд, але нічого не сказала про вражаючий колір цих очей — синява з полиском сталі. Одного разу він сфотографував схожий колір — осінній туман над горою Скопус на сході сонця. І ще Теодора нічого не говорила про те, як широко розставлені ці небесно-сталеві очі, немов між ними цей самий... простір.

Йому треба було так багато сказати їй, а він сидить як глухонімий. І зовсім не тому, що боїться, а просто у нього завжди так з дівчатами. З усіма. А вже коли поруч дівчина, яка йому подобається, то його немов заклинює, він буквально бачить, як стрімко скочується вниз еволюційною драбиною.

Худий хлопець як і раніше розхитувався вперед і назад, не розплющуючи очей, і обидва вони здавалися її бранцями. І що довше тривала мовчанка, то дужче Асаф злився на себе. У нього ж була надія, що коли дістанеться до неї врешті-решт, то не сидітиме таким ось безсловесним овочем, він навіть з Леєю розмовляв як нормальна людина, а тут... Що ж виходить? А те виходить, що він справжнє боязке убоїще, не здатне й рота розкрити.

Раптом худий хлопець невпевнено спитав:

— Це не Дінка?

— Дінка? — Тамар здригнулася, почувши нарешті гавкіт.

— Я її привів до тебе, — промимрив Асаф.

— Ти її привів? Але як... звідки?

— Неважливо. Я повинен був привести до тебе її, ось і привів.

Він сунув руку в кишеню сорочки, намацав там папірець, бланк № 76, на якому не можна було розібрати вже ні слова.

— Неважливо, — пробурмотів він, зім’яв аркуш, скачав його в кульку і заштовхав подалі в кишеню.

На сто п’ятдесят шекелів більше, на сто п’ятдесят менше... Телевик йому цього року все одно не світить.

Не зводячи очей з Асафа, Тамар швидко позадкувала вгору по схилу. Вона загукала: «Дінко!» — і собака кинулася до неї, порвавши ремінець. Там, де вони зустрілися, здійнялася хмара куряви. З хмари лунали вигуки здивування, збуджений гавкіт і схлипування. Асаф дивився на клубки пилюги й усміхався — всупереч болю.

Він важко підвівся і постояв, приходячи до тями, переймаючись усвідомленням, що ось зараз він просто піде, повернеться додому і до кінця свого життя ненавидітиме себе за боягузтво і недотепність. Але змінити він нічого не міг. От якби на його місці був Рої, він би вже давно виспівував як соловейко, зваблюючи її оповідками про свої пригоди і подвиги, а головне — смішив би її. Та вона б у нього качалася зо сміху!

Як тільки Асаф рушив з місця, Тамар одразу відірвалася од Дінки й скинула вгору свою зброю. Асаф ступив два кроки вперед, здвигнув плечима, показав, що в руках у нього нічого немає, — хай тільки дасть йому пройти, і він забереться геть. Його місію тут закінчено, а завтра буде ще один робочий день у мерії. Тамар з подивом дивилася на нього, тому що вся ця внутрішня суперечка була написана у Асафа на фізіономії. Вона спостерігала за гримасами страждання, що пробігали по обличчю цього хлопця, і не знала, що й думати. Хто він? Звідки узявся? На якусь мить їй навіть здалося, що він незагрозливий, та, коли він зробив ще крок у її бік, Тамар спам’яталася і закричала:

— Дінко, фас!

Асаф здивовано втупився очима в неї. Він, звичайно, не міг знати, що дев’ять років тому батько Тамар погодився купити їй собаку тільки за умови, що той пройде курс спецнавчання, щоб уміти захистити