Давид Гроссман - З ким би побігати

сам усе з’ясує. Час від часу вона поглядала на Асафа — от дивно, а вона ж точно знає, яким цей хлопчик буде через десять років, і через двадцять, і через тридцять. Іноді Леї здавалося, що він заснув, і тоді вона замовкала, але він видавав легке мимрення, і вона знову продовжувала розповідати. Про Нойку, що маля — найбільший подарунок, який вона отримала від життя, і що цим подарунком вона багато в чому завдячує Тамар, яка переконала її зважитися на цей крок.

Тут Лея несподівано розсміялася:

— Не знаю, чого це я розбалакалась. Ти, мабуть, думаєш, що я кожному стрічному викладаю все про себе?

— Ага. Розкажіть іще!

Дорога бігла назад. Ноа тихенько зітхала уві сні. Лея провадила далі. І раптом замовкла. Навіть не розплющуючи очей, Асаф відчув її напругу. Тепер машина повільно тряслася на вибоїнах. Крізь зімкнуті повіки пробивалося руде світло надвечірнього сонця.

Машина зупинилася.

— Якби ти мене спитав, — раптом промовила Лея зовсім іншим голосом, — я б тобі сказала.

— Що?

— Що тут я висадила Тамар. Позавчора.

Асаф різко розплющив очі і побачив, що вони стоять біля порожньої автобусної зупинки. Поряд на електричному стовпі розхитувався шматок картону з написом «На весілля Сіги і Моті» і стрілкою, що вказувала в небо. Лея підняла на лоба сонцезахисні окуляри, озирнулася, уважно подивилася в дзеркальце. Запхикала, прокинувшись, Ноа, та, побачивши Асафа, заусміхалася. Він провів по її щоці, вона схопила його за палець і покликала наім’я.

Асаф обережно забрав руку і виліз з машини. Дінка, що всю дорогу міцно спала, виплигнула слідом і обтріпалася. Лея простягнула Асафу конверт:

— Ось, передай Тамар. Пояснювальна записка, щоб вона мене не зненавиділа. І бережи себе! — Вона послала йому рукою поцілунок. — Щасливо, Асафе, бережи її!

Жовтий автомобільчик розвернувся і швидко зник з очей.

Асаф спустився з шосе, сховався за величезним валуном і почекав кілька хвилин, прислухаючись і намагаючись уловити звук мотора. Тиша — ні гулу двигуна, ні кроків. Тепер він був сам, ніхто його більше не переслідував, проте на душі було тривожно. Крім іншого, він не знав, де знаходиться.

Асаф почав спускатися стежкою, що звивалася між камінням. Дінка раз у раз зупинялася і принюхувалась, Асаф щохвилини підганяв її. Біля покрученого дуба він став навколішки і прошепотів собаці на вухо:

— Нам потрібно підійти потихеньку. Не треба гавкати, добре? Ні звуку, поки ми не побачимо, що там відбувається. Обіцяєш?

Вони продовжили спуск. Долина виявилася набагато глибшою, ніж це здавалося згори. Незабаром вони були у вузькій ущелині, потім подолали підйом, спустилися, знов опинилися перед новою гіркою. І тут почулися голоси.

Асаф не розумів, звідки вони лунають, ці голоси, звуки боротьби, крики і стогони. Якийсь хлопець, можливо навіть хлопчик, істерично кричав:

— Це не допоможе! Ти мене тут не затримаєш! Я тобі не заручник!

У відповідь — благальний дівочий голос.

Дінка рвонулася з рук Асафа, і лише біля вершини запорошеного пагорба йому вдалося наздогнати її і навалитися на неї всім тілом. Обоє задихалися. Асаф благально зашепотів:

— Тихше! Тихіше, Дінко, рано ще...

Він не знав, що тепер робити, і, напевно, від переляку і невпевненості стягнув із себе пасок, одним кінцем пристебнув його до Дінчиного ошийника, а другий обв’язав навколо тонкої деревинки. Собака так ображено подивилася на нього, що він ледве стримав бажання відразу ж одв’язати її. Потім Асаф безшумно заповз на вершину пагорба. Внизу, за крислатим невисоким деревом, він побачив якусь темну пляму, яка чомусь нагадала йому роззявлений рот, — придивившись, Асаф зрозумів, що це вхід у печеру. Біля провалу стояв молодий хлопець, він був весь мокрий від поту, важко дихав, і руки у нього дуже трусилися. Хлопець був високим, дуже худим і ледве тримався на ногах. За мить Асаф розгледів другу постать — розпростерту в пилу, біля ніг хлопця. Це був зовсім юний хлопчисько з дуже коротким йоржиком волосся. Асаф здивовано витріщався на дивну пару. Що це за хлопці? І де Тамар? Але тут худий хлопець побачив Асафа, обличчя його спотворилося від страху, і він кинувся геть. Нічого не розуміючи, Асаф побіг слідом. Погоня тривала лічені секунди. Хлопець біг повільно, але щоразу, коли Асаф майже дотягувався до нього, страх кидав утікача ще на кілька кроків уперед вгору по схилу. Біля заростей чагарників Асаф повалив його і заламав руку за спину — приблизно так, як з ним самим робили в останні дні. Хлопець плакав уголос, благаючи не вбивати його. Асаф був як у тумані, відбувалося щось дивне й безглузде. Ну хіба може ось такий до смерті переляканий, такий слабкий чувак бути з тих, хто переслідує Тамар? Хлопець спробував сіпнутися. Асаф притис його до землі і гукнув, щоб той не рухався, і тієї ж миті почув поквапливі кроки. Він обернувся, побачив, як щось опускається на нього зверху — і небо розламується навпіл і розсипається. Мить по тому його пронизав біль. А потім усе зникло.

Частина 6
Ніби ти, коли крила розправиш...

— Не рухайся! Ворухнешся — і...

Та все ж Асафу до зарізу треба було ворухнутися. Він боявся, що коли залишиться лежати, то всі його мізки витечуть через вухо. Біль, що пульсував у голові після вранішньої бійки біля