Леся Українка - Том 11

Вам; я слышала не раз, как подоб-ную дружбу называли ломаньем, самообманом, чудачест-вом или, в лучшем случае, ненормальностыо; и это говорили не пошляки, а люди, вообще достойные уважения. Впрочем, «особенная» — ото, пожалуй, недалеко от «ненормальною), но это меня не смущает.

Вы его сказали с хорошим чувством, другие говорят почти с враждебным, а мне самой кажется, что если эта «ненормальность» никому не причинила зла и страданий (болезнь и смерть измучили меня, а не самое чувство, ко-торое давало только счастье нам обойм), то она не заслу-живает отрицательного отношения. Мне всегда казалось, что это лучшее чувство, на какое я способна, и я пе стала бы подавлять его в себе, если бы оио явилось в другої! раз. На этот раз я опять «разогиалась», т[ак] к[ак] знаю, что Вас нечего убеждать в этом, мы же с Вами в этом согласны.

По мере писания к Вам я как-то успокоилась и «прояснилась», а то в самом деле было как-то неладно. Вы пе принимайте этого близко к сердцу; я вынослива, и если уж не сломалась до сих пор, то выдержу еще долго. Да, я дажё поправилась теперь очень, особенно за последний месяц, даже кашлять перестала. Климат и природа ве-ликие врачи, особенно море la grande regeneratrice *, оио меня уже не раз спасало.

В следующий раз напишу Вам еще па другие темы, а теперь у ж довольпо. Я уже ио прошу прощення,— видно, иельзя ііеисіфеїшо писать к Вам. До свидапия!

Ваша Л. Косач

204. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

16 березня 1902 р. Сан-Ремо 16.III 1902

Лілея моя!

Спасибі за одкритку, я от теж одписую одкриткою, бо саме тепер багато «одписок» зібралось, то мушу полагодити. Я тепер почуваюся здоровою, ио кашляю і ие риплю. Настрій не завжди добрий, та то вже трудно... Отримала листа від Мані з Китаю, живеться їй пе зле, просить мене в гості, тобі кланяється.

У нас тепер тут гонки яхт, вчора ми їздили оглядати один італьянсышй броненосець. Оце і всі розривки. Наші сьогодні йдуть ще на велосипедні гонки, але я не піду, мене то взагалі не інтересує, а сьогодні я ще й пригнічена— се ж З.ІІІ ст. ст. роковини смерті С[ергія] Костянтиновича], багато спогадів... Ну, бувай здорова та обзивайся одкритками. Цілую тебе міцно.

Твоя Леся

Поцілуй маму, коли вона ще у тебе.

19 березня 1902 р. Сан-Ремо 19.III 1902

Хтось до когось знов озивається! Хтось здоровий і робиться гладкий. Хтось просить когось в гості, щоб потім їхати на Україну морем. Нехай хтось справді про те подумає, бо когось можуть родичі не пустити восени знов їхати, коли він заледве літом додому приїде після півроку життя на чужині. Комусь ще лікарі не дають нічого писати, то хтось і не заробив нічого. Коли хтось хоче, то хтось напише, скільки би могла коштувати така подорож. А до С[ан]-Ремо хтось міг би з п. Трушем доїхати.

Хтось читав чиюсь повість в трьох книжках «Вісника». Комусь подобається, а більше уваг напише згодом в листі.

Хтось когось любить, а родину вітає.

Хтось (татарчаткові па!)

206. ДО О. П. КОСАЧ (матері) і О. П. КОСАЧ (сестри)

19 березня 1902 р. Сан-Ремо 19.111 1902

Любі мої мамочко і Лілея!

Думаю, що ви тепер вкупі, то й пишу обом разом. Листа твого, мамочко, я вчора отримала з описанням київської «гоголіади», та й згадала: «мало, душечка, одного Гоголя»... Але то вже завжди так буває, коли «всякое ды-хание» заходиться «хвалити господа»...

Я дуже рада, що мій план повороту через Грецію не зустрів опозиції у вас, а я чогось боялась, що зустріне. Я ж сей план «давно в уме держу, да только случая под-ходящего не было», а тепер уже случай самый «подходя-щий». За Каїр, далебі, даремне жалувати. Ну, нехай там пані Лев[ицька] поправилась, так і тут же не одна пані поправилась, та й, здається мені, я сама вже можу вважатись викоруваною. Щодо зарази, я таки не можу згодитись: заражаються бацилами, ав мене їх не знайдено при аналізі,— заразитись же слабогрудістю і легким катаром не можна. Мінськ міг мати справді лихий вплив через втому і ті враження, що я там мала, і через те анемія та слабогрудість могли загостритись, але то могло все, одно і дока статись в той період... Не вірити в «гіред-расположение» через те, що воно досі різко не виражав лось, то 'даремне — про «ушютнение» чи там «отек» легких мені говорили ще після першого «витяження», коли мені було 16 літ, та тільки то відносили до наслідків довгого лежання і т. і. Я ж досі мала діло все з хірургами, а вони на такі речі не звикли звертати уваги. А ті болі в грудях, що^ було, тижнями тримали мене в ліжку, щ«-:трді як ми «в стареньком домике налево» жили,, може, то й плеврити були, то хто ж те знав? А кров у мене показувалась і тоді, як ми з Лілею вдвох в Києві жили (ти, Лілея, пам’ятаєш?),, і в Берліні раз, як напав кашель. Та вже здавна я задихаюсь,, ідучи в гору, і розкисаю восени й навесні, і фігура у мене розвита менше Дориної. Хіба ж се .все не ознака «иредрасположеиия»? Тільки того ніхто не боявся, поки не було безпосередньої зарази, а тепер кожний пустяк лякає. .Як же, маночко, в таких речах казати «вірю» чи «не вірю», коли тут можна просто бачити і знати і на основі того доказувати? Та, зрештою, тепер кажуть, що зарази чіпляються тільки там, де є «предрас-положение», інакше всі люди були б заражені при теперішній санітарії та гігієні. Сю тему, однак, можуть ліпше розвити в тому «медичному світі», де ви тепер обертаєтесь, а я, звісно, профан і говорю «по крайнему разумению», може, й даремне.

Тим часом, щоб там воно не було, але тут очевидно минає. Жару вже не буває, кашель дуже рідко і спорадично (се вже два тижні, третій, як зовсім не кашляю), приливи рідко бувають і хутко минають, тільки ще томлюся досить хутко, так що ні ходити багато, ні робити що-небудь довго не можу. Але се, може, я просто розлінувалась та од-викла від нормально роботящого життя, та мені лікар тим часом ще не позволяє робити проб моєї «роботоздатності», а наказує кидати зараз всяку роботу, як тільки почую втому. Треба слухати,