Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

«полягає в інтимній бесіді автора з Росією… Тобто автор говорить і показує, а Росія його слухає й обіцяє виконати» (Белинский В.Г. Собрание сочинений: В 9 т. — М., 1982. — Т. 8. — С. 222‒223).

Більшість критиків розглядали «Вибрані місця» як твір, що не відповідав логіці творчого розвитку письменника, в якому він зрадив своєму таланту. Саме ця точка зору закономірно породила тему хвороби автора. Гоголь надто уважно і болісно сприймав критику, особливо мало аргументовану. П. Плетньов у листі до В. Жуковського від 5 квітня 1847 р. писав: «Мене турбує пристрасть Гоголя читати всі дурниці, які пишуть про його книгу. З них він має намір вчитись і удосконалюватись. Втовкмачте йому, що від цих марень можна хіба що збожеволіти або просто розізлитись» (див.: Последняя книга Н.В. Гоголя. — М., 2010. — С. 95).

«Вибрані місця» збурили цілу хвилю критичних виступів, які самі по собі стали подією в суспільно-політичному житті Росії. Таким і став зальцбрунський лист В. Бєлінського, поширений у рукописних списках і надрукований О. Герценом в Лондоні 1855 р. Цей відомий лист Бєлінського на багато десятиліть визначив ставлення російського суспільства до книги Гоголя, за радянської доби його критична оцінка була визнана беззаперечно канонічною.

Лише в працях кінця XX — першого десятиліття XXI ст. (О. Анненкової, Ю. Барабаша, В. Воропаєва, І. Золотуського) були зроблені спроби реабілітації «Вибраних місць», що сприяло осмисленню книги як цілісного духовного та естетичного явища.

В. Бєлінський у першому відгуку на твір Гоголя, вміщеному в «Современнике», докоряє йому, що художник відмовився від свого покликання: « …горе чоловікові, котрого сама природа створила художником, горе йому, коли, незадоволений своєю дорогою, він шугне на чужий йому шлях! На тому новому шляху чекає на нього неминуче падіння, після якого не завжди буває можливим повернення на попередню дорогу…» (Белинский В.Г. Собрание сочинений. — Т. 8. — С. 238‒239). У відомому «Листі до Гоголя» критик виказує вже іншу претензію в дещо новій тональності: «… неможливо мовчати, коли під покровом релігії і захистом батога проповідують обман і відсутність моралі як істину і доброчесність» (Там само. — С. 281). Бєлінський не шкодує різких слів на адресу самого письменника: «Проповідник батога, апостол невігластва, поборник обскурантизму і мракобісся, панегірист татарських звичаїв — що ви робите!» (Там само. — С. 283). І закликає в кінці листа відмовитись від своєї останньої книги: «…вам потрібно зі щирим смиренням зректися останньої вашої книги і тяжкий гріх її виходу в світ спокутувати новими творами, котрі б нагадали ваші попередні» (Там само. — С. 289).

Реакція Гоголя на ці звинувачення була смиренно стриманою. Він висловив жаль з приводу відгуку В. Бєлінського в «Современнике», зауваживши лишень, що його опонент неуважно прочитав книгу. Але коли Гоголь прочитав лист із Зальцбруна із процитованими звинуваченнями, то сів писати лист-відповідь (червень-липень 1847 р.), якого так і не відправив. У ньому письменник зізнається, що книга видана була у «квапливій поспішливості», але це чесна книга, і він відкидає докори в запобіганні перед владою — царем, урядом, духовенством. Гоголь звинувачує різкого критика своєї книги у відсутності справжньої освіти, легковажності суджень. З погляду письменника, критик вдається до «хлоп’ячих висловів». А необхідно «пригадати чоловікові, <що> він не матеріальна скотина, <але ви>сокий громадянин: високого небесного громадянства». 10 серпня 1847 р. Гоголь написав ще одного листа, відправленого з Остенде, в якому ладен погодитись, що Бєлінський мав деяку рацію: «Бог зна, можливо, і у ваших словах є частина правди».

Гоголь схильний визнати, що і його знання про сучасний світ, як і його критиків, далекі від повноти. У листі до П. Анненкова у ті ж дні він зізнався, що лист В. Бєлінського засмутив душу «не стільки лайливими словами, націленими особисто на мене, скільки почуттям злостивості взагалі». І причина знову — нинішній час, коли «перебирає міру — тепер всіх, хто лише має серце не черстве до справ світу, якийсь характер і якесь переконання», (XIII, 362). Гоголь зізнається смиренно, що і сам він «перебирав міру більше, ніж хто інший». В «Авторській сповіді» скаже, що і «сам починав невільно заражатись цією нетерплячістю стверджувати і висновувати, що є загальною пошестю нинішнього часу». Про власну квапливість, але як свідому акцію, говорить Гоголь в листі до С. Шевирьова: «Щоб побачили нарешті читачі й шанувальники мої (на жаль, і самі друзі), що не слід квапити мене до друку, коли я сам відчуваю, що не набрався сили висловлюватись ясно і просто…» (XIII, 250).

Навіть С.Т. Аксаков, який високо цінував творчість письменника, не приховував свого розчарування: «Найкраще, що можна сказати про неї — назвати Гоголя божевільним» (Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. — С. 164).

Книга мала і своїх прихильників. Першими серед них були В. Жуковський і П. Плетньов, який вважав, що нова книга Гоголя — це «початок власне російської літератури». Високо оцінив «Вибрані місця» П. Вяземський, зазначивши: «Як не оцінюй цю книгу, з якої точки зору не дивись на неї, а все прийдеш до того висновку, що книга певною мірою чудова, вона подія літературна і психологічна» (Вяземский П. Эстетика и литературная критика. — М., 1984. — С. 173). На думку П. Чаадаєва, Гоголь «перестав нас звеселяти і, з почуттям скорботи й переконання, сповідається перед нами і старається, в міру сил, сказати нам добре і повчальне слово» (Чаадаев П.Я. Полное собрание сочинений и избранные письма: В 2 т. — М., 1991. — Т. 2. — С. 203).

Важливо при цьому підкреслити, що розкритикована на всі лади книга по-іншому була сприйнята українськими літераторами. Т. Шевченко в листі до В.М. Рєпніної від 7 березня 1850 р. писав: «Мене захоплює ваша нинішня думка — і про Гоголя, і про його безсмертне творіння! Я у захваті, що ви збагнули істинно християнську мету його! так!.. Перед Гоголем треба благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! <…> Гоголь — істинний відатель серця людського! Наймудріший філософ! і найбільш піднесений поет повинен благоговіти перед ним як перед чоловіколюбцем! Я ніколи це перестану жалкувати, що мені не вдалося познайомитись особисто з Гоголем. Особисте знайомство з подібною людиною годі й оцінити, в особистому знайомстві випадком іноді відкриваються такі красоти серця, що не в силах ніяке перо зобразити!» (Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 2003. — Т. 6. — С. 54).

Це ж стосується і першого біографа письменника — Пантелеймона