Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

необережно, в якому натякав про повчання, котре зобов’язаний дати кожен автор поетичними творіннями своїми, нікому б і на думку не спало мені приписувати це апостольство, незважаючи навіть на рішучий склад і певну ліричну урочистість мовлення» (VIII, 465).

* * *

Переважна більшість листів-статей були написані для нової книги і лише декілька з них перероблені Гоголем з раніше існуючих редакцій. Разом з тим багато з листів, адресатів яких неможливо встановити, написані в тональності Гоголевих послань до друзів початку 1840-х років, коли став виразно відчутним пафос повчань і проповідництва. Перемежовуючи листи до відомих осіб з листами до уявних адресатів, Гоголь досягає ефекту руйнації літературної основи оповіді, наближуючи і прив’язуючи обговорювані питання до сучасного моменту і заразом надаючи слову особливої довірливості та достовірності.

Лист від апостольських часів слугував засобом комунікації між християнами, і як форма пастирських послань він зберігся в католицькій традиції, а як жанр отримав друге життя і став популярним у літературі європейського сентименталізму другої половини XVIII ст., що й успадкувала література романтизму. Це було добре відомо Гоголю, який, обравши таку жанрову форму книги, став продовжувачем цієї традиції у новий час. Тож початки «Вибраних місць» варто шукати в апостольських листах ще євангельської доби.

Масштабність задуму зумовила і необхідність звернення письменника до широкої джерельної бази. Як і в «Мертвих душах», Гоголь прагне охопити у «Вибраних місцях» всі сфери життя, «всю Русь»: це історіософія, держава, Церква, віра, мораль, сім’я, пошуки сенсу життя і діяльності як можновладця, так і «маленької людини» — такий спектр проблем вимагав широкої обізнаності автора. Серед джерел книги дослідники, як правило, вказують праці святих отців, житійну літературу, богословські труди, історичні студії з історії Росії та церковного життя. Так, Ю. Барабаш називає праці зі статистики, етнографії, географії, фольклористичні зібрання і літописи (Барабаш Ю.Я. Загадка «Прощальной повести» («Выбранные места из переписки с друзьями»: Опыт непредвзятого прочтения). — М., 1993. — С. 113‒114). Ще про джерела книги див.: Вайскопф М. Сюжет Гоголя. — М., 1993. — С. 490‒491. На європейський обшир читацьких уподобань Гоголя вказує Д. Чижевський (Чижевский Д.И. Неизвестный Гоголь // Н.В. Гоголь. Материалы и исследования. — М., 1995. — С. 212‒221).

Літературне «оточення» гоголівських «Вибраних місць» зробив спробу визначити В. Десницький (див.: Десницкий В. Задачи изучения жизни и творчества Гоголя // Н.В. Гоголь. Материалы и наследования. — М., 1936. — Т. 2. — С. 47‒48). Добре знаними Гоголем були і праці представників західноєвропейської християнської думки, зокрема, італійця Сільвіо Пелліко, діячів польського католицького ордену «з-мертвих-встанців», лідерів «нового християнства» Сен-Сімона і Ламенне (див.: Михед П.В. Гоголь и западноевропейская христианская мысль (проблемы изучения) // Toronto Slavic Quarterly. — 2009. — № 31. — Режим доступу: http://www.utoronto.ca/tsq/31/miklied31.shtml).

Відлуння глибокого переосмислення новітніх християнських ідей звучить у Гоголевому «Світлому Воскресінні»: «Як би цей день прийшовся, здавалось, доречно нашому дев’ятнадцятому віку, коли думки про щастя людства стали заледве не улюбленими думками всіх; коли обійняти все людство, як братів, зробилось улюбленою мрією молодої людини; коли багато хто тільки й мріє про те, як перебудувати все людство, як піднести внутрішню гідність людини; коли майже половина вже визнала урочисто, що одне тільки християнство в силах це здійснити; коли стали стверджувати, що слід ближче ввести закон Христа як у сімейний, так і державний побут; коли стали навіть поговорювати про те, щоб усе було спільним — і будинки, і землі; коли подвиги жалісливості й допомоги нещасним стали розмовами навіть модних віталень; коли, нарешті, стало тісно від усяких чоловіколюбних закладів, будинків для прочан і притулків».

У «Вибраних місцях» Гоголь пропонує розбудувати світ на засадах християнського вчення у той час, коли Європа переживає занепад романтичних ідеалів і на історичному видноколі визріває нова позитивістська доба. Комплекс пропонованих Гоголем ідей дав підстави для розмови про притаманний їм утопічний характер (М. Гершензон). Так, В. Гіппіус називає цю утопію «бюрократичною», «феодальною», «патріархальною» (Гиппиус В.В. От Пушкина до Блока. — С. 186), К. Мочульський — «чисто романтичною» (Мочульский К. Духовный путь Гоголя // Мочульский К. Гоголь. Соловьев. Достоевский. — 1995. — С. 42), протоієрей Георгій Флоровський — «утопією священного царства» (Георгий Флоровский, протоиерей. Пути русского богословия. — Париж, 1983. — С. 266); одну з останніх інтерпретацій цієї думки знаходимо у Н. Крутікової («Выбранные места из переписки с друзьями» Гоголя как утопия и ее западные параллели // Слов’янські літератури. XI Міжнар. з’їзд славістів: Доповіді. — К., 1993. — С. 112‒132).

Іншої думки дотримується Ю. Барабаш, який вважає книгу Гоголя «програмою реформ» (див.: Барабаш Ю.Я. Загадка «Прощальной повести» («Выбранные места из переписки с друзьями»: Опыт непредвзятого прочтения). — С. 119, 127‒128). Втім ще сучасники Гоголя відчували в грандіозності задуму вияв національного характеру мислення. Поміркований С.Т. Аксаков у листі до сина писав: «Я не буду знати, що мені заперечити тій людині, яка скаже: “…це — хохлацька штука: широко замахнувся, не впорався з масштабністю художнього завдання другого тому і прикинувся проповідником християнства”» (лист від 14 січня 1847 р.). За тим пробивається уявлення росіян про поведінковий код українців в Росії (Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. — М., 1960. — С. 166).

Книга Гоголя, привернувши увагу всієї читаючої Росії, викликала нечуваний резонанс, сформувавши табір як захоплених прибічників його ідей, так і не менш відвертих супротивників. Тож рецепція «Вибраних місць» має свою велику і доволі інтригуючу історію (див.: Моргулис Ю.Д. Книга Н.В. Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями»: Основные вехи истории восприятия. — СПб., 1998).

Готуючи книгу до видання і передчуваючи її вибуховий потенціал, упевнений в успіху Гоголь писав П. Плетньову: «…готуй папір для другого видання, що, як я гадаю, піде відразу: книга ця розійдеться більше за всі мої попередні твори, бо це до сих пір моя єдина вартісна книга» (від 30 липня 1846 р.).

Разом з тим він досить точно передчував, звідки слід було чекати головного спротиву книзі. І дійсно, саме середовище прогресистів-західників найбільш гостро і войовниче сприйняло його ідеї. Однак реальний шквал критики приголомшив автора.

Причина такої реакції полягала в тому, що світська людина, відомий письменник, який приніс в літературу сміхове начало, комічну інтонацію, не очікувано постав у позі вчителя-наставника і з високим словом повчання, виразно забарвленим християнсько-церковною і проповідницькою інтонацією, звернувся до всього суспільства.

Декілька місяців Росія говорила про нову книгу Гоголя — уперше в історії російського суспільства книга привернула увагу всієї Росії. В. Бєлінський мав підстави зауважити, що зміст «Заповіту»