Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

Хлопець не відповів, тільки хитнув головою, і вчитель продовжував.

- Я збираюся перевірити одну теорію. Це тільки здогадка, але...Мартін розповів мені про свої підозри щодо того, що ти дуже ймовірно можеш бути хімерою. 

Швидкий погляд в бік чарівника, і той поспіхом заспокоїв хлопця.

- Не хвилюйся, Рада не дізнається про це: ця інформація не вийде за межі цієї кімнати. Але як твій вчитель я маю зрозуміти, як допомогти тобі.

Джеймс застиг. Дедалі більше людей дізнається про його небезпечну сутність. Це становить все більшу загрозу для нього. Ні, містер Хейз жодного разу не дав приводу засумніватися у своїй лояльності.

- Ви думаєте, це може бути пов'язане з тим, хто я є? З тим, ким я можу бути?

- Ми майже нічого не знаємо про хімер, Джеймсе, вони й раніше були неймовірною рідкістю, а тепер ще більше. Я сказав би, хімери вже давно стали анахронізмом, якби ти не стояв зараз переді мною.

Містер Хейз старанно посміхнувся, глянув на годинника.

- Діяти треба обережно, тож...тільки-но я дізнаюся більше, я все тобі розповім. Тепер можеш відпустити свого щита. Ти простояв так добрих шість хвилин. Робиш успіхи.

Містер Хейз покинув кабінет. Джеймс зняв захисний закляття і з полегшенням видихнув. Щит тиснув на нього так, наче важив тисячу фунтів.

І містер Хейз, і підручники твердили одне й те саме: треба перестати сприймати щит як реальний предмет, і він не важитиме так багато. Але водолазний костюм не здавався Джеймсу надійним, коли йшлося про захист, і закляття, як і раніше, здавалося йому важким. У всіх сенсах.

Після чаю із сімейством Хейзов, Джеймс вирушив додому. Його супроводжували Антуан і Янна, парочка стародавніх горгулій, що всім своїм виглядом випромінювали силу і впевненість. Вони прибули до Вільяма Хейза з повідомленням від Ради і тепер прямували назад до Спрінгфілда, так що Джеймс запропонував підкинути їх до міста.

- То як, ти вчишся магії, Джеймсе? - м'яко і вкрадливо поцікавилася Янна, пригладжуючи ідеальні кучері. - Є успіхи?

- Навчаюся, але з успіхами поки не дуже, - посміхнувся Джеймс, заводячи двигун. Він підняв брови: ось у твоїй машині сидить два надприродні створіння, на яких у загальній сумі припадає близько тисячі років життя, а ти розповідаєш їм про своє навчання та інші нудні нісенітниці. Ні, щоб розпитати їх про Першу Світову чи про те, чи вони бачили Кромвеля.

- Нічого, Джей-Джею, це не одразу приходить, - підбадьорила Янна з пасажирського місця і посміхнулася своєму відображенню у бічному склі. - Добре що ти підкинеш нас до міста. Бігати на своїх двох теж буває набридає.

- Тоді чому ви не придбаєте автівку?

Антуан засміявся.

- Хто тобі сказав, що у нас її нема?

Джеймс хмикнув і зосередився на дорозі. Якщо він і справді хімера, то виживе у будь-якій аварії, але від переломів його навіть безсмертя не врятує. Він здригнувся, згадавши жахливу колоду гіпсу на нозі. Дякую, ні.

Машина вже виїхала на шосе, коли Джеймс знову спитав:

- Щось чутно про співучасницю Дарко? Є якісь новини?

- А ти не знав? - пожвавішав Антуан на задньому сидінні. Судячи з звуків, він переписувався з кимось по телефону. - Рада вже позбулася її, тож проблему вирішено.

- Точніше, це ми її позбулися, - похвалилася Янна і підморгнула своєму товаришеві. Дівчина виглядала дуже задоволеною собою.

- Я не знав, - тільки й знайшов, що відповісти Джеймс. - І що вона, так нічого і не розказала? Наприклад, навіщо вони з Дарко на мене полювали?

- Вона виявилась не дуже балакучою, - з жалем зауважила Янна. Антуан хмикнув і в Джеймса по спині пробіг холодок.

Попутники звеліли висадити їх неподалік від в'їзду до Спрінгфілда. Джеймс і оком не встиг кліпнути, як від них не залишилося й сліду. Він застиг посеред порожньої дороги, намагаючись зрозуміти в який бік вони покрокували; почав кропити дрібний дощ, що поступово набирав сили, і хлопець повернувся до машини. Він опустив голову на кермо в спробі розслабитися і викинути з голови все зайве.

- Прокотимося?

Джеймс здригнувся, але впізнавши голос, миттю розслабився. Дівчина влаштувалася на пасажирському сидінні, пристебнулася і чекала на його реакцію.

- Елінор? Що ти тут робиш?

Дівчина посміхнулася цілком дружелюбно. Вона виглядали більш розслабленою ніж будь-коли.

- Хіба я вже не сказала? Я пропоную покататися, разом. 

- Ти що, пристебнулася? Справді?

- Хочеш сплачувати штраф за їзду з непристебнутим пасажиром?

Джеймсові не було чого заперечити.

- Ти мене налякала, - повідомив він, заводячи мотор. Він не зводив погляду з дороги.

Її губи розтяглися в справжнісінькій посмішці і очі більше не були двома холодними крижинками. Вона справді веселилася. 

- Та годі, серйозно? Тоді мені належать додаткові очки.

Джеймс не втримався і подивився в обличчя Елінор, що сміялася. По справжньому сміялася.