Дана Кейт - Сама собі автор, Дана Кейт

Ранок зустрів мене сонячною погодою. Я не довго провалялась у ліжку. Потім вирішила підвестися. Увімкнула музику та пішла робити собі бутерброди. Сидячи за чаєм, вирішила набрати подругу днів моїх бентежних..

- Привіт, - радісно прокричала в слухавку.

-Щй, Насте, капець.- заголосила Маринка.

-Що знову? Якщо ти з приводу вчорашнього вечора, то я не серджусь. Вже, знаєш, звикла до того, що ти мене кидаєш і я йду додому сама. 

-Вибач, що так сталось..

-Все нормально. Що на сьогодні плануємо?

-А твої коли повертаються?

-Сьогодні під вечрі.

-Слухай. давай до мене. Мої на роботі. Тато на ніч, а мама після роботи ще до бабусі. Так що гуляємо.

-Давай, тільки мені ще своїм сказати треба.

-Слухай, а тобі не набридло, що тобою так опікуються? Наче вже ж повнолітня. А заміж як віддаватимуть? Мені вже страшно.

- Так, все. Закрили тему і чекай мене.

Я пішла збиратись. Зателефонувала мамі, що буду у Маринки. Благо мама була у доброму настрої. Яя зачинила двері та вийшла з під'їзду. Треба було ще до магазину зайти, то ж довелося зробити не велике коло. Поки йшла, мені здалось, що побачила знайоме обличчя, але мені просто здалось і я нарешті увійшла до хати.

Маринка зустріла мене з криками: Ура! Гуляємо! і побігла на кухню.

Ми просиділи до вечора за ноутбуком. Дивилися сопливі мелодрами, потім перейшли на комедії та закінчили бойовиками. З'їли все, що можна було з'їсти і навіть печиво з варенням і редисом.

-Ну, ходімо погуляємо?- запитала подруга.

-Давай.

-Тоді я пішла збиратись і тебе ж треба теж зібрати.

-Давай, ти перша.

Поки Маринка займалась собою, на вулиці рипнула хвіртка і загавкав пес. Я визирнула у вікно. Нікого не побачила, але знала, що там точно хтось є, бо Бедрик просто так не гавкотить. Я зайшла до кімнати подруги.

-Там  хтось прийшов, напевне, - кажу

- Так піди і глянь.

- Я? Я боюсь.

-Ну так скажи батьки на роботі, прийдіть пізніше.

-Ну добрею

Я накинула куртку і вийшла на двір. Підійшла до хвіртки і мало не зомліла. За нею стояв Мишко. Він мене помітив, тому мій маневр не оцінив би, а я вже хотіла швидко розвернутися і забігти в будинок.

- Привіт, - гукнув він, - виходь.

-Привіт, - я вийшла на дорогу.

-Як справи?,- усміхнувся, - які плани?

-Нормально, ось із подругою хочемо прогулятись.  А що?

-Я хотів би запросити тебе на прогулянку зі мною.

-Це побачення?

-Хай буде і так, - засміявся хлопець, а в мене похололо в ногах від його сміху.

Він справді був симпатичний мені, але я боялась його.

- Я не знаю, я домовилась з подругою.

-Нічого страшного, перенесіть на завтра.

-Диви який? - я наважилась, - це чому я маю зараз все кинути, змінити плани і довірити своє життя тобі?

-Довірити своє життя мені? - він знову засміявся.

Сміявся він довго і мене це почало дратувати.

- Я мала на увазі на вечір.

-Ти мені подобаєшся і я хочу провести з тобою час. Погоджуйся.

- Слухай, я не та з якою цікаво проводити час такому хлопцеві як ти.

-Якому такому?

-От такому

-Ну так скажи якому?

-Не прикидайся, що не розумієш. Тобі потрібна дівчина легкої поведінки,яка готова на все, а я не та за яку ти мене маєш.

-А звідки ти знаєш яка дівчина мені потрібна?- раптом серйозно запитав мишко.

Я замовкла.

- Якщо я великий і лисий, це ще нічого не значить. Хочеш, я залишу мій номер твоїй подрузі, щоб вона знала де тебе шукати чи паспорт свій залишу під заставу? Що мені потрібно зробити, щоб ти мені повірила і пішла зі мною на одне, як ти кажеш, побачення?

Я відкрила рота і закрила..

-Добре, зараз піду поговор з подругою.

-Я чекаю.

Я увійшла у кімнату, Маринка крутила волосся на плойку.

-Ну, хто там?

-Слухай, тут така справа...

Мені довелось розповісти подрузі про мою вчорашню зустріч, про Михайла та його пропозицію. Маринка дивилась на мене довго та раптом вимовила:

-Йди та не вигадуй. Нехай лишає паспорт та забирає тебе.

-Хм.. ти так швидко вирішила віддати мене чужій людині?

-Насте, тобі потрібно розвіятись. А раптом це твоя доля?

-Яка доля, не сміши... А як же наш вечір?

- Та не парся,  я зараз  Віктору наберу і піду з ним. Все гаразд.

Я швидко привела себе до ладу. Маринка вийшла надвір. Я познайомила її з Мишком. Вона паспорт, звичайно, не брала, але номер машини сфотографувала, на всяк випадок.

-Ну що, поїхали?- запитав хлопець, коли ми сіли.

-А куди ми поїдемо, можна запитати?

-Якщо ти не проти, хочу зробити тобі не великий сюрприз.

-Ну гаразд, - здалась я. Все - таки номер автомобіля Маринка записала, а її хрещений, якщо що, у поліції працює.

Потрібно видихнути. Просто вдихнути та повільно видихнути...

Блін, Настя, видихай..