Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

було від Олени Назарівни, котра теж уміла зобразити перед сторонніми то, що не мало місця в її житті, й у цім вона була справжньою, виявляється, донькою своєї маман.

А хвилин за двадцять вони вже зібралися йти. Ліза тільки міцніше затиснула лікоть Кажановського, коли помітила, що Назар теж підвівся й галантно простягнув руку до Томочки. Чомусь видавалося, що вкоїв так він навмисно, аби зіштовхнутися з ними.

Й не помилилася.

Вони зустрілися майже в самому кінці парку. Томочка, така маленька проти високого зростом Назара, мов приклеєна чіплялася за його лікоть, усміхаючись та сяючи великими чорними очима. Але Ліза намагалася на неї не дивитися, аби не виказати того почуття неприязні, що охоплювало її при одній лиш думці об тім, що їй, саме їй — цій смішливій Томочці — буде тепер належати Назар, котрий казав колись, присягаючись, що кохає лиш одну її — Лізу, що лиш одна вона у світі йому потрібна й що лиш із нею він мріє прожити усе своє життя й померти в один день, аби ніколи не розлучатися.

Оманливий зрадник.

На нього вона дивилася невидючими очима…

Раєвський підняв капелюха.

— Єлизавето Павлівно, радий вас бачити, — трішки хрипким, але гарним голосом промовив він, і Ліза на коротку мить прикрила очі, згадавши невчасно, як цей самий голос колись нашіптував їй палкі слова кохання.

Вона змогла, віднайшла у собі сили, хоч то й було неймовірно важко, відповісти йому спокійною й дещо холодною усмішкою, котра жодним чином не нагадувала того, що серце в неї калатається, мов навіжене, а очі обпікаються пекучими, непролитими слізьми.

— Я теж рада вас бачити, Назаре Петровичу, — відгукнулася, мов до старого знайомого, й неуважно всміхнулася до Томочки. — Томо!

— Привіт, Лізо, — досить мляво відповілася Томочка, й Ліза з якоюсь дитячою злорадливістю побачила в її чорних очах ревниві, помітно ревниві вогники. — Як поживаєш?

— Добре, дякую.

— Це ваш знайомий? — мов на втримавшись, запитався Назар, обдаровуючи Кажановського не надто привітним поглядом.

Ліза відважно поглянула йому прямо в очі.

— Ні, це мій наречений — Роман Якович Кажановський, він із Лубен. — Вона так і вп’ялася в нього поглядом, намагаючись відшукати в очах тих блакитно-синіх хоча б крихту ревнощів та жалю, та марно вона там щось шукала, його колючий погляд приховував від неї всі його почуття.

Назар простягнув руку.

— Я чув про вас, — промовив він, потискаючи долоню Кажановського, але не посміхаючись.

А ось Кажановський усміхнувся.

— Й це не дивно, бо ми, Кажановські, досить відомі люди, й не тільки в Полтавській губернії. — Він із ніжністю поглянув на Лізу й підняв свій капелюх. — Приємно було познайомитися.

Погляд Назара продовжував полишатися колючим.

— Взаємно.

Ще декілька митей, останній, швидкий погляд Лізи на високу постать Назара, на його вродливе лице та в ті пронизливі сині очі — й дві пари розійшлися. На серці Лізи зосталися якісь дивні почуття: з одного боку, біль та гіркота від його ніжного ставлення до Томочки, а з іншого — якесь незрозуміле вдоволення з того, що зустріла вона їх не кинутою, самотньою та нещасною, а усміхненою нареченою іншого — заможного та досить привабливого. Й побачила, що це не сподобалося Назару, ой як не сподобалося. І так хотілося вірити, що то ревнощі ним керували, що то ревнував він її до Кажановського й тому й злувався, й непривітним був із Романом Яковичем. Як бажало цього серце її вражене, котре страждало від ревнощів та зради!

***

— Парасю, дитино, візьми ще он ту скатертину.

Спокійний, вдоволений голос баронеси мандрував кімнатами, а Ліза з Мері переглядалися й тільки головами хитали. З того дня, як Кажановський запропонував Лізі руку та серце, маман було й не впізнати. Й Парася, яка так звикла до галасливої, завжди всім невдоволеної пані, котрій усе не так, як не зробиш роботу старанно, — вона зараз тільки очі вдивовано вирячувала й косувалася на баронесу, певне, побоюючись того, що пані ось-ось набридне вдавати з себе добродійку й знову почнеться лайка, й знову залунає кімнатами її верескливий, невдоволений голос.

Та маман поки що й не мислила лаятися. Зараз усі її думки та бажання були зосереджені на майбутньому зятеві та переїзді. А Ліза, кожного разу згадуючи той переїзд, не могла позбутися поки ще неясного, тьмяного відчуття страху — страху холодного й незрозумілого, котрий з’явився нещодавно. Але він був, потаємним привидом чаївся в самих глибинах її серця, виринаючи відразу, варто комусь було згадати про маєток Кажановських — «Гніздо Кажана». Сама ця назва мала у собі щось таке, що змушувало морозом проходжатися по шкірі Лізи й чаїло в собі гостру, невимовну небезпеку. А ось маман раділа, мов те мале дитя, а Мері й того більш, і Ліза не могла засуджувати їх за то. Кімнати вдови Громової не були тим місцем, де бажалося мешкати постійно й насолоджуватися життям, та що там казати — це було таке місце, де взагалі не бажалося жити й полишатися тут більш ніж на день чи два. Особливо жалкувала вона за Мері, котра ще так мало пожила, а вже була змушена терпіти злидні. Ліза бачила, як раділа вона переїзду до Лубен, і стримувала себе, не виказувала того незрозумілого страху, що почала відчувати перед переїздом до нареченого, не затьмарювала чисту, майже дитячу радість сестри своїми безпідставними страхами. Мері ж так чекала, коли вони нарешті з’їдуть із цих жахливих кімнат, і їй не бажалося псувати сестрі очікування нового життя.

А оселитися в маєтку Кажановських Роман Якович запропонував їм у той же день, коли повернулися вони з парку, отримавши згоду Лізи стати його дружиною. Маман усе ще продовжувала сидіти у тім обшарпанім фотелі, й з напруженням вдивлялася в їхні лиця, й ледь уголос не зітхнула полегшено, коли Кажановський уклонився їй і голосом, сповненим вдоволення, промовив:

— Люба Олено Назарівно, маю повідомити вас про ту приємність, котру зробила мені ваша донька. Єлизавета Павлівна зробила мене надзвичайно щасливим чоловіком і погодилася стати моєю дружиною. А тепер я прошу вашого для нас материнського благословення.

Маман швидко підхопилася, мов її було несподівано вжалено осою, потім упала назад до фотеля й відчайно замахала рукою Парасі:

— Хутко, хутко ікону Матері Божої дай!

А потім, після материнського слізливого благословення, Кажановський пройшовся благенькою тою кімнатою, котра слугувала їм у квартирі вдови Громової вітальнею,