Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

— Олено Назарівно, — промовив він нарешті замисливо, — ви на мене тільки не ображайтеся, те, що я вам маю сказати, може виявитися для вас не надто приємним, але все ж… я вважаю, що Єлизаветі Павлівні, як моїй нареченій, та й вам — її шанованій родині, не зовсім доречно буде зоставатися жити в цьому… в цьому занадто скромному будиночку.

Маман важко зітхнула, але Ліза помітила, як заблищали її сіро-блакитні очі, як вдоволено вони засяяли.

— А що вже поробиш, Романе Яковичу? Ви ж самі розумієте, у якому ми опинилися важкому становищі, таке життя для нас насталося, а все то мій чоловічок-барон, щоби йому на тому світі відкидалося все, що він для нас із родиною оце вкоїв…

— Розумію, — м’яко перервав її Кажановський, присідаючи на один із хитких стільчиків і не звертаючи уваги на те, що той жалібно застогнав під його вагою. — Розумію й маю намір допомогти. Звісно, що ви могли б оселитися в моєму будинку в Лубнах, але моя маман із сестрою перебралися зараз до «Гнізда Кажана», тому я гадаю, що вам краще до весілля пожити там, у маєтку, будинок там просто велетенський…

— Вибачте, а що таке «Гніздо Кажана»? — осмілилася запитати його Мері й відразу ж чарівно зашарілася.

Кажановський гордовито усміхнувся.

— «Гніздо Кажана» — то родинний маєток Кажановських.

Маман повагалася, а тоді все ж запиталася:

— Вибачте, але ж я чула, буцімто маєток є належним вашому кузену — якщо не помиляюся, Ярославу Кириловичу.

На сірі, лискучі вдоволенням очі Кажановського на якусь мить набіглася тінь, і він зітхнув.

— Ярослав нещодавно пережив страшне горе — покінчила життя самогубством його вагітна дружина, котру він дуже любив.

Мері ахнула.

— Господи, який жах!

— Так, жах… І цей жах перетворив мого кузена на справжнього відлюдька, на злу та неприємну людину, на непривітну люту істоту, котра цілими днями тільки того й робить, що наливається горілкою, не вилазячи, сидить у покоях покійної дружини, й ще він геть закинув усі справи. Якби не взяв я все до своїх рук, то ми могли би просто обідніти, та й усе, а Ярослав це чи й помітив би. Та не хвилюйтеся, він не буде заважати вашому перебуванню у маєтку, ви бачитимете його вкрай рідко, а взагалі, якщо відкинути вибрики мого кузена, котрий лиш зрідка виповзається з кімнати дружини, то такий маєток, як наш — «Гніздо Кажана», — він має вам надзвичайно сподобатися. Моя маман його просто обожнює, хоча ніколи й не була там господинею. А ось покійна тітка Наталка, мати Ярослава, хоча й була господинею в домі, а завжди ненавиділа його.

Й ось зараз, через три дні після тієї розмови, вони мали відбути до Лубен, до того «Гнізда Кажана». Речі, котрих набралося чотири великих валізи, було вже впаковано. Єдине, від чого не позбавилася, чого на розпродала, до останнього відстроковуючи ту неприємну мить, — то було вбрання, котре маман не могла так просто відпустити від себе. Замовлений у найкращих кравчинь Києва, Петербурга та Парижа одяг для баронеси Венгель-Розумовської та її доньок — то була безкінечна гордість маман та її палка любов. Як берегла вона плаття, як не бажала продавати котресь, а коли таке все ж траплялося, то днів зо два плакалася гірко за однією з тих казкових суконь, котрими так любила пишатися, якось не згадуючи об тім, що продаж надасть можливість зібрати Василю посилку, а їм самим прожити декілька днів. Та вона за татком своїх доньок, за чоловіком своїм, з котрим прожилася не один десяток літ, так не плакалася.

Параска, часом така ж метикувата, як лінькувата та недалека, відразу ж кинулася в ноги до баронеси й дурним голосом заголосила, аби не кидали її, нещасну сирітку, у цьому злиденному місці, а забрали з собою до заможного дому, то вона вже їм на подяку вірнішою від собаки зробиться до самої смерті, Господу день і ніч буде за них молитися… Маман спочатку такого не планувала, але Ліза наполягла, всердно натискаючи на тім, що їй, як нареченій такого пана, як Роман Якович, просто необхідна буде власна покоївка, це хоч трішки додасть їй ваги перед майбутніми родичами. Маман помізкувала й погодилася, бо ж не гоже й справді було доньці барона з’являтися в дім нареченого хоч без такої-сякої, а все-таки служки. Й щаслива, мов щеня, Параска від’їздила з ними до Лубен.

Опівдні Мері, котра майже весь ранок чатувала біля вікна, радісно й збуджено крикнула:

— Приїхав!

Ліза, застигши на місці посеред старої кімнати вдовиці Громової, стояла, мов укопана, й спостерігала, як служки Кажановського виносять речі, а всередині в неї піднявся справжній тобі вихор, де все волало й кричало від гострого та відчайного небажання їхати у те гніздо кляте, та ще що не бажалося сильніше — то ставати дружиною Романа Кажановського. Єдине, чого жадала зараз, — це полишитися у спокої. Аби дали їй можливість полишитися наодинці з власним болем, перетравити відносини Назара з Томочкою, котрі вразили її набагато сильніше, ніж вона того собі бажала. Але такої можливості в неї не малося, як не малося й можливості відмовитися від Кажановського. Тільки не з маман. З маман краще буде мовчати й ні єдиним словом, ні єдиним поглядом не видавати того, як відчайно не бажається їй виходити заміж за Кажановського.

Маман смикнула її за рукав сукні.

— Елізо, ти чому заклякла? Поїхали!

Мов прокинувшись від сну, Ліза зітхнула й покірливо попрямувала за маман до дверей. На вулиці на них уже чекав Кажановський, що стояв біля великої карети, — як завжди гарно одягнений, свіжий та всміхнений, з самовпевненим виглядом заможної, дуже заможної людини. Аристократ — ось що просилося до думки при першому погляді на нього, й єдине, на думку маман, чого йому не вистачало, — то дворянської крові у жилах, але діти його, коли поберуться вони з Лізою, таку кров уже матимуть. Він чемно, галантно вклонився маман, сковзнув поглядом по червоному від ніяковіння личку Мері, але на блідому обличчі Лізи його погляд зупинився на довгу мить, й майнуло щось у його очах незрозуміле.

— Елізо!

Теплі, чоловічі вуста торкнулися її руки поцілунком, а вона, невідомо й чому, ледь стримала себе, аби не висмикнути руку. Що це з нею? Всі святі вгодники, їй же жити з цією людиною все своє