Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

котрий збирається запропонувати свої руку та серце любій своїй коханій. І Ліза вкотре вже запитала себе, які ж почуття має до неї Кажановський, що погоджується, певне що погоджується свататися, знаючи, що вони ж геть збідніли й маман за нею не те що куценького посагу не дає, а взагалі видає заміж без нього. У велике кохання з його боку, що спонукало до цього кроку, вона чомусь зовсім не вірила, ось не вірила й усе. Так, вона могла йому подобатися, у цьому в неї сумнівів не виникало, але кохання… Не схожим він був на палко закоханого, зовсім не схожим, їй чомусь видавалося, що така людина, як Роман Кажановський, на почуття сильне, як кохання, не була спроможною. Хіба що він жадав узяти за дружину доньку барона, дворянку та нащадка польських і прусських шляхтичів — то в те вона віру б мала.

— Ви дуже вродлива, — почав він, але Ліза ледь розчула його, напружившись усім тілом і вп’явшись поглядом у протилежний бік озерця, а пальцями судомливо затисла парасольку. На протилежному березі озерця, прямо навпроти того місця, де вони сиділи з Кажановським, з’явилася молода пара. Високий, ставний молодик у білій двійці та білому ж капелюсі, що приховував — Ліза то надто добре знала — буяве чорне волосся, й невеличка на зріст, дещо пухкенька паняночка в довгій білій сукні, без капелюшка, але під парасолькою, що кидала легку тінь на її густе чорне волосся.

Лізу мов блискавкою простромило.

Назар із Томочкою.

Застигнувши, вона з болем та незрозумілою пожадібністю спостерігала за тим, як зрадливий її коханий допомагає сісти Томочці на лавці з протилежного боку озерця — такий уже уважний, такий ніжний та запобігливий, що хотілося відвернутися, заплющити очі або ж підвестися з місця й бігти, куди очі поглянуть, аби тільки не бачити Назара, не бачити цієї Томочки, дзвінкий сміх котрої сріблястим відлунням блукав парком. Але вона ні вередливо не відвернулася, ні очей не заплющила, й нікуди не побігла, а проти власного бажання просто сиділа, уп’явшись у них туманливим поглядом та ще краєм вуха вслуховуючись у то, як Кажановський поряд розписує її власну красу, як він захоплюється нею й ще щось таке подібне. А в пам’яті послужливо воскресали дещо схожі прогулянки, але з іншим чоловіком, з тим, котрий знаходився на іншому березі озерця й котрий припадався біля неї також пристрасно, як припадається зараз, розриваючи серце Лізи, перед смішливою реготухою Томочкою, а серце її дівоче млілося, тануло від погляду ніжного його блакитних очей та слів закоханих. Вона хворобливо поморщилася, коли Назар, так і не помітивши її, ухопив маленьку ручку Томочки й почав прикрашати її палкими цілунками, а Томочка вся заливалася тим нудотним та дзвінким сріблястим сміхом. І ледь не гайнула геть, коли її власної руки торкнулася чужа, тепла долоня.

— Елізо, — Кажановський уперше назвав її так само, як кликала маман, та вона майже не звернула на то уваги, кинувши на нього пустий, туманливий погляд сумних зелених очей.

— Що?

— Вам зле?

Ліза поморщилася.

— Ні. З чого ви вирішили?

— У вас такий вигляд…

Ліза спробувала усміхнутися.

— Не звертайте уваги, то я просто замислилася.

Кажановський усміхнувся у відповідь.

— То ви згодні?

В зелених очах Лізи промайнула паніка.

— На що?

— Елізо, у мене таке відчуття, що, поки я говорив, ви мене геть не чули. А торкався я дуже важливих речей, до речі. Я говорив, незважаючи на вашу неувагу, про наше спільне майбутнє, про те, що ви маєте для мене велике значення, що я був би дуже щасливим, коли б ви погодилися стати моєю дружиною, пані Єлизаветою Кажановською.

Ліза слухала його й мовчала, розуміючи добре, що аби відмовити, про то не може бути й мови, бо маман тоді її геть зі світу зживе. А погоджуватися так не хотілося, якби ж то знав хто. Не хотілося й вірити у то, що Назар таки зрадив її й зраджує зараз навпроти разом із тією волоокою Томочкою. Й бачити його залицяння до іншої — то виявилося набагато болючішим, ніж вона могла подумати, й хотілося зараз не про женихання Кажановського думати, котрий вибрав для свого освідчення такий незручний час, а забитися в котрусь шпаринку непомітно й там дати зрештою волю своїм сльозам, наплакатися досхочу, притупити хоч якось отой біль, що когтив зараз скривджене серце на шмаття. Хоча з часу, коли пішов Назар, вона за ним жодної сльози не пролила, зі злуватою впертістю забороняючи собі ці сльози недоречні й нікому не потрібні. А ось зараз уперше закортіло розплакатися, а не можна ж…

Кажановський стиснув її долоню.

— Елізо…

— Я згодна, — тихо, ледь чутно прошепотіла вона задерев’янілими, непослушливими вустами, якось відсторонено думаючи про то, що як, певне, збоку вона мало схожа на щасливу наречену, та нехай Кажановський уже не ображається та думає про неї все, що йому завгодно.

— Елізо, — щасливо видихнув він, теплими вустами цілуючи її напружену, захололу руку, — люба моя, якби ви тільки знали, яким щасливим мене зробили цієї миті…

Він продовжував ще щось торохтіти, але Ліза знову мало дослухалася до його слів, бо погляд її знову тягнувся до Назара та реготухи Томочки. А коли поглянула, то здригнулася. Сині очі Назара дивилися прямо на неї. Сили небесні, як же давно вже вона не вловлювала на собі погляд цих гарних та пронизливих очей, як давно не відчувала на собі їхньої сили та влади над нею — такою слабкою перед ним. Колись ті очі дивилися на неї ніжно та лагідно, але зараз… зараз його погляд був колючим та непривітним, зовсім чужим. Не так дивився він колись на неї саму, не так дивиться й зараз на ту щасливу Томочку.

Образа, густо замішана на вражених жіночих гордощах, змусила її відвернутися від тих очей звабливих й усміхнутися Кажановському. Нехай бачить він тепер — зрадливий та невірний, — що не страждає вона більш за ним, що забула вже. Певне, вона вродилася в маман більшою мірою, ніж гадала, тому що налаштувала себе проти Назара настільки, що змогла вдати поряд Кажановського його щасливу наречену й примушувала себе всміхатися йому лагідно й щасливо, й дивилася на нього сяючими очима, а він посміхався поряд, мабуть, геть не второпавши, що все оце щастя від згоди стати його дружиною вона лиш зобразила, награла, мов акторка з театру. То