Рита Адлер - Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер

- Все добре? – перепитав чоловік.

На якусь мить я зустрілася із поглядом його медвяних очей, що уважно вивчали мене з-під низько опущених чорних брів, довге темно-каштанове хвилясте волосся стримувала біла пов’язка, чи то вишита, чи розшита золотими кільцями. У вусі красеня теж сяяла золота сережка-кільце.

- Я… не знаю…- ковтнувши кавалок слини, я раптом закашлялася й помітила, що незнайомець зробив упевнений рух вперед, опинившись занадто близько від мене.

- Тобто, вас хтось образив? – перепитав він, простягаючи до мене долоню, немов пропонуючи мені за неї вхопитися.

- Та ні ж бо! – вигукнула я, стрімко зсунулася із каменю та відскочила вбік. – Хто ви такий?

- А й справді, я ж забувся відрекомендуватися, - поблажливо посміхнувся чоловік. – Будьмо знайомі - капітан міжпланетного судна «Вогняний вир» Дейв Зетц Сьомий до твоїх послуг, красуне.

- Оооо, навіть сьомий? Що ж, дуже приємно.

- Втім… можеш називати мене просто Дейвом.

- Хм… чому ж такі привілеї?

- Бо ти навіть не уявляєш, який я радий тебе тут зустріти!

- Тобто… як це - мене?

Роззирнувшись довкола, я усвідомила, що відійшла занадто далеко від поселення, і тепер залишилася на цьому пустельному узбережжі геть сама. Ще й поряд зі мною – такий дивний чоловік.

- Так, я дуже радий зустріти саме тебе.

- Але чому… саме мене? – я відійшла іще на один крок назад, оцінюючи можливість втекти, якщо буде потрібно.

Та де! У незнайомця було тіло атлета – треноване, міцне і спритне. Й вартувало б мені видати свій страх та намір побігти геть, він у два кроки мене наздожене. А потім розмова могла повернутися вже в інше русло, якщо б він ще продовжив зі мною розмовляти.

Я відчувала реальну загрозу, мій ніс, немов найміцніші парфуми, вловлював молекули тестостерону, що повільно огортали мене, мов шлейф.

Я розуміла, що цієї миті могла покладатися лише на свої дипломатичні здібності, і більше ні на що та ні на кого.