Оля Лях - Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях

Глава 4.1 Крадіжка

- Через тебе я не відвідала батька.

- Обіцяю піти з тобою, як тільки ми закінчимо тут.

- Хіба я давала згоду на прийняття цієї справи? – пробурмотіла Кора, поглядаючи з-під лоба на Ірвіна.

- Ти не сказала «ні», - стиснув він плечима та поправив краватку.

День сьогодні виявився напрочуд сонячний і спекотний. Кора відліпила змоклі прядки від шиї і розчесала пальцями шоколадні кучері. Неважливо яка погода була чи буде на вулиці – детектив повинен завжди виглядати відповідно. На сьогодні поліцейська мода диктувала їм носити костюми. Синій – для Кори, темно-коричневий – для Ірвіна.

Вони виглядали солідно. Важливо справити перше враження на клієнта. Щоб він знав, що детективне бюро імені Вега досі працює. І працює якнайкраще. В чому Кора була трохи не впевнена. Вона нервово тріпала комір жакету із плоскою золотою брошкою у вигляді терезів і жувала губу. «Що казати? Як поводитись?» - дівчина робила це сотні разів: взяття показів, огляд місця злочину, допит свідків, пошук доказів і зачіпок. Стандартна процедура. Але відчуття було якесь паршиве.

- Не нервуйся. Я взяв просту справу. Крадіжка.

- Що зникло?

- Поняття не маю! – на його слова Кора здивовано вигнула брову. – Дзвонив чоловік. Трохи в істериці. Просив саме детективів від Веги. Я розібрав лише адресу і те, що щось вкрали.

- О, прекрасно. Як багато корисної інформації. Дякую, Майєс! – пирхнула Кора.

- А я що?! – обурився хлопець, але продовжити суперечку йому не дав дворецький, що раптово відчинив вхідні двері.

Чоловік із залисинами, зморшками і круглими окулярами прискіпливо оглянув пару навпроти дверей. Його потьмянілі від віку очі здавались втричі більшими, через товстезні лінзи. Випрасуваний чорний костюм, натерті до блиску туфлі і білосніжні рукавички.

- Так? – повільно і стримано спитав дворецький. Ірвін легко всміхався і чекав поки Кора представить їх. Але дівчина застигла не в змозі змусити себе вимовити хоч слово. Лише хмурила брови і підтискала губи.

- Детектив від бюро Веги, - взяв справу в свої руки Майєс. - Нам дзвонили кілька годин тому.

- Ваші документи? – все так само повільно. Вони показали жетони – детектива і уповноваженого помічника. Дворецький пильно вдивився у кожен з них, а потім відступив впускаючи в середину.

Будинок був розкішний. Масивні міцні сходи вели на два верхніх поверхи. Великі вікна із вітражем. Старовинні різьблені меблі з позолотою. Фарфорові сервізи, явно не з дешевих. Довжелезні червоні килими. Легко було представити, як тут влаштовувались бали і збирались представники вищого світу. Колись усе це випромінювало розкіш та красу, але зараз сходи розсохлись, позолота потьмяніла, фарфор припадав пилом, а килими затерлись.

- Вам сюди, - вказав дворецький рукою на сходи і почав підійматись. – Мене звуть Пол. Господар підійде за кілька хвилин, - ця репліка змусила слідчих здивовано переглянутись.

- Пане Пол, що саме зникло?

- Серце нареченої.

- Перепрошую? – підвищила голос дівчина.

- Хм-м-м, якщо дівчина раптом передумала виходити заміж і знайшла собі іншого – це не в нашій компетенції, - пирхнув Ірвін.

- Не дуже вдалий жарт, - звернулась Кора швидше до дворецького, ніж до Майєса.

Трійця підійнялась на саме горище. Дворецький Пол відчинив скрипучі двері перед дівчиною і вона перша ступила в середину. Так і застигла на порозі.

- Що таке? – підштовхнув Кору хлопець, пролазячи між нею та одвірком. – Чого ти застигла, як…

Їм доводилось бачити багато всілякого. Багато крові і бруду. Ці двоє були на багатьох місцях злочину, але це. Сьогодні до такої кривавої картини Кора точно не була готова. В роті миттєво оселився важкий металевий присмак. Її почало нудити. Добре хоч не їла зранку, після нічного дивацтва, яке утнув її розум, не хотілось нічого.

Єдине напівкругле зверху вікно освітлювало простір. Низька стеля викликала почуття клаустрофобії. Посеред горища в білій закривавленій сукні лежало тіло молодої дівчини. Очі заплющені. В грудній клітині зіяла дірка квадратної форми з обережними краями. Кора могла перерахувати кожне її ребро. Кров застигла поміж щілинками дерев’яних дошок.

- На що я дивлюсь? – видихнула дівчина. Ірвін застиг поруч.

- На місце крадіжки, - як ні в чому, відповів дворецький.

- Крадіжки? – вона розвернулась на п’ятах до дворецького. - У вас тут вбивство, а ви мені про крадіжку?! – гаркнула Кора. - Я викликаю команду! – вона встигла зробити крок до виходу.

- А хіба зникле серце не крадіжка? - роздався з-за спини чоловічий голос.

Кора розвернулась назад. З-за перегородки, якою було навпіл поділене горище, вийшов незнайомець. Ну, як незнайомець.

- Ви ж той, з лікарні… - промимрила дівчина.

- Треба ж, і справді почула, - всміхнувся хлопець і заклав руки в штани.

Зараз Кора змогла його розгледіти. Високий, але трохи нижчий від Ірвіна. Все теж чорне, мов воронове крило, волосся, зелені очі з чорним обідком на райдужці, гострі вилиці, жорстка лінія рота. Все теж дивне вбрання, ніби видозмінена поліцейська уніформа – чорна, з великою кількістю кишень для зброї різного виду і багато шкіряних елементів. Вираз його обличчя був надто спокійним і трохи веселим, враховуючи ситуацію. Це бісило.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍