Юлія Бонд - Більше не повертайся, Юлія Бонд

3.1

– Татусю! – Увірвавшись в палату, Соня біжить з усіх ніг до лікарняного ліжка.

– Привіт, сонечку, – усміхається Лев, розкриваючи обійми.

Заплющивши очі, дочка притискається до широких грудей чоловіка, а Лев цілує її в маківку, по спині гладить долонею вгору-вниз. Дивлячись на них збоку, я подумки несуся у той день, коли Стельмах забрав мене з пологового будинку. Він так само цілував малечу в маківку, притискав її тендітне тіло до себе. Здається все це було тільки вчора.

Відірвавши погляд від дочки, Стельмах фокусується на мені:

– Асю, йди до нас.

Киваю у відповідь. Озираюся, поглядом шукаю: куди поставити пакети з продуктами, які я принесла чоловікові до лікарні.

Кілька днів тому чоловіка перевели з інтенсивної терапії до звичайної палати. Загроза життя минула, але Лев досі перебуває під суворим наглядом медиків. Травми, які він отримав в ДТП, виявилися досить серйозними. Хоч Лев йде на поправку семимильними кроками, але непросту реабілітацію йому не уникнути, про це мене відразу попередив лікар чоловіка.

Боязко крокуючи, я підходжу до ліжка і сідаю на самий його край. Не наважуюсь порушити ідилію, що склалася між батьком та дочкою. Нехай Соня побуде в обіймах тата, вона ж так сумує за ним.

– А я тобі подарунок приготувала. Зараз покажу.

Схопившись із ліжка, Соня йде до пакетів, які я залишила на тумбочці й поки дочка зайнята пошуками подарунка, Стельмах поплескує долонею по матрацу поруч із собою. Мене запрошує підійти ближче та сісти поруч з ним.

– Як ти? – питаю я, опинившись у безпосередній близькості.

– Добре, – притулившись губами до моєї скроні, Лев ніжно торкається шкіри; за руку мене бере, переплітаючи наші пальці у замок. – Дякую.

– За що?

– За все, що ти робиш для мене. Я дуже радий, що ти в мене є.

Усміхаюся у відповідь, розуміючи, що має на увазі Лев. Після ДТП у мами Стельмаха підкосило здоров'я, і ​​я забрала її до нас додому. Дбаю про свекруху, стежу за всіма призначеннями, які зробив лікар – у Валентини Дмитрівни нещодавно стався гіпертонічний криз.

До нас підбігає дочка і показує Леву малюнки, які вона сама намалювала. Чоловік з цікавістю розглядає кожен подарунок дочки, а я виходжу тихенько з палати, щоб поговорити з лікарями.

***

Після лікарні я відвожу Соню до своєї мамі, а сама повертаюся на роботу.

На роботі випиваю міцну каву, додавши трохи цукру, щоби відчути приплив сил. Останнім часом після того, як з чоловіком сталася ДТП, я почуваюся не дуже добре. Зник апетит, з'явилася втома і я розумію: звідки це все береться і що треба більше відпочивати, але інакше поки що не виходить. Стрес потужним пресом тисне на мою нервову систему, вимотує.

У кімнату для приймання їжі, де я п'ю каву, заглядає колега:

– Асю, тебе один чоловік питає. Очікує в залі, – не дочекавшись моєї відповіді, колега зачиняє за собою двері.

Поглянувши на циферблат наручного годинника, я з жалем зітхаю. До кінця робочого дня залишилось ще чотири години, а сил працювати уже нема. Але я все ж таки допиваю великими ковтками ще гарячу каву і виходжу в зал. Поняття не маю: хто мене питав, але на душі чомусь стає тривожно.

Я йду до середини зали й завмираю на місці. Високий чоловік, одягнений у все чорне, повернутий до мене спиною. Стоїть навпроти великого панорамного вікна на всю стіну і дивиться кудись у далечінь.

Серце ухає вниз. Я впізнаю в цих широких плечах і сильній спині Матвія. Поглядом ковзаю по його спортивній підкачаній фігурі, не вірячи власним очам.

Як він дізнався, де я працюю?

Для чого прийшов?

Питань багато, але відповіді на них мені не потрібні. Я вже давно попрощалася з минулим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍