Делісія Леоні - Повстала з попелу, Делісія Леоні

Розділ 6.

Я розглядала своє зап'ястя з підвищеною уважністю. Не пішла б я вчора на маскарад, сьогодні я побачила б, як цей диявольський браслет розколовся.

Все моє уявлення про герцога, як про чоловіка, моментально зруйнувала його шалена поведінка. Я встигла відзначити, що він високий, широкоплечий, темноволосий, із сірими колючими очима, навіть подумки зазначила, що доволі красивий. Я б дала йому років тридцять… можливо. Але його гнів та крики перекреслили всі позитивні емоції про нього. І навіть учорашню ніч!

Мій «чоловік» був у сказі і кричав на моїх батьків, вимагаючи відповіді. Вони не знають нічого. І що гріха таїти тепер? Цілком можна було б зробити вигляд, що нічого я не знаю… Але герцог не заспокоїться, та й цілком логічно, що він вимагає дізнатися причину того, що відбувається.

Я зібралася з духом, повернулася до нього обличчям, і вже майже наважилася сказати йому правду, як чоловік раптом представ переді мною. В його очах палахкотіло таке полум'я злості, що мій голос мене підвів. Я не змогла вимовити жодного слова.

— Деміане, Торі тут ні до чого! - заступився за мене батько.

— Тоді хто тут «до чого»? – не вгавав герцог. – Наш шлюб не може бути визнаний богами! Просто не може! Він не консумований!

Чоловік продовжував стояти в безпосередній близькості до мене, через що я відчувала всю його міць. Не думала я, що він буде так лютувати. До Хаосу закликали певне коло людей. Їхнє сімейне становище враховувалося, але герцога закликали б, якби він і неодружений навіть був. Так, я тепер його тягар. Але чи перебувати в такій люті? Нічого не розумію.

— Деміане, ми самі не розуміємо, - стиснувши руки біля грудей, і зі сльозами на очах, схлипнула моя мама. – Це жорстокий жарт із боку богів. Але повір, ми не винні, я надто добре знаю ціну того, що відбувається. Я б ніколи…, - моя мама схлипнула сильніше, - не дозволила подібному статися.

Потроху я починала турбуватися все більше. Звичайно, бути одруженою все життя за малознайомою людиною, некоханим чоловіком, не мати права вибору – малоприємна перспектива. Бути покликаною в царство Хаосу - ще те випробування. Але страх на обличчях моїх батьків говорив про куди серйозніші проблеми.

Чоловік вибрався і відійшов до вікна. До нього підійшов і його друг. Вони про щось перешіптувалися. Я підійшла до своїх батьків і поцікавилася:

— Чим ви обоє такі налякані? Герцог вимагав гроші?

— Це було б краще! - не в силах стримувати себе, заплакала мама. Я перевела суворий погляд на батька і досить голосно та вимогливо запитала:

— У чому річ, батьку? Мені хто-небудь відповість?

— Я відповім, - сказав уже спокійним тоном герцог. Я розвернулась і з побоюванням подивилася на нього. Його друг, що вже запам'ятався мені своїми глумливими посмішками, став дуже серйозним і задумливим. Герцог також змінився. Він узяв себе в руки, приборкав свій гнів і тепер виглядав досить спокійним.

— То дайте відповідь, — не дочекавшись обіцяної відповіді, зажадала я.

Чоловік зробив кілька кроків до центру кімнати. Зупинившись, він сказав:

— Якщо завтра Ви дозволите собі зіпсувати мою справу, моліться, щоб Хаос сам забрав Вас до себе. Бо клянуся, стати даниною для нього – це найкраще Ваше майбутнє!

Я навіть дар мови втратила. Він погрожує мені? Що ж це за чоловік такий?! Приборкавши свій гнів, я спокійно заговорила:

— Так я знаю, що Ви повинні завтра відправитись у світ Хаосу. Ваш друг люб'язно мені про це вже повідомив. Не сперечаюся, бути покликаною до царства Хаосу навіть не мріяла. Як і не мріяла про чоловіка, який би погрожував мені. Але я не розумію Вашу реакцію: Ви мені погрожуєте через власні обставини чи хвилюєтесь, що станете для мене грішим чоловіком, ніж Хаос? - нахмурилася я.

Герцог зробив крок в мою сторону і сухим тоном промовив:

— Ненавиджу дурних жінок, так само як і дурні запитання.

Я іронічно підняла брову та подивилась на чоловіка.

­— Хаос просить данину, - вирішив встряти у нашу бесіду лорд Вітронс. – А це не входило у плани Деміана. До того ж…, - чоловік зиркнув на свого друга, та додав: - він намагається сказати, що це велика небезпека для Вас, Вікторіє.

Щось страху за мене я не помітила у свого «коханого» чоловіка.

Я подивилася на батьків, але вони здавалися білішими за сніг, а мама так і продовжувала нестримно плакати, уткнувшись у плече батька.

— Данина? - знову перевела я погляд на герцога, у якого, здається, обличчя скам'яніло і не виражало більше ні краплі емоцій.

— Так, данина. Хаос просить данину, як це він завжди робить раз у декілька років.

Я дивилася в його очі, намагаючись зрозуміти, до чого він хилить.

— Я нічого не розумію! До чого тут данина?

Герцог примружився, а потім зовсім скривився. Але через пару секунд, взявши себе до рук, продовжив сухим тоном:

— Ви моя дружина. Відповідно, Ви – і є данина Хаосу. Іншого не дано.

Не давши мені отямитися, чоловік, зробивши кілька кроків у бік дверей, додав:

— Речі можете не збирати. Вони не знадобляться. Я заїду за Вами ввечері, близько десятої години. Гадаю… Вам вистачить розуму зробити правильний вибір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍