Джеймс Хедлі Чейз - Ось ваш вінець, леді

вже ладна здійняти бучу. А я ж зовсім не хотів, аби між мною та цією крихіткою починалася суперечка... Надто вже ця дівчина мені подобалась. Я мав би бути обачнішим. Зрештою, вона ж таки Спенсерова секретарка. Я похитав головою.

— Мені дуже шкода, що я порушив цю тему. Пробачте. Щось я перемудрував. Ваша правда. Звісно, така дівчина, як ви, не може знати нічого про цього Вессі... Гадаю, я мушу перед вами вибачитися.

Вона усміхнулася. Легенька, рішуча усмішка.

— Але ви так і не відповіли на моє запитання, хіба ні? — сказала вона.

Я відповів на її усмішку.

— Не варто припирати мене до стіни, сестричко, — сказав їй. — Я було подумав, ніби мені вдасться щось довідатися, коли отак з наскоку вас запитаю, та, бачу, я поставив не на ту конячку. Повірте, я б охоче розповів вам, чому дійшов такого висновку, та наразі це — таємниця, яку я мушу зберігати. Але, можливо, ви скажете мені, як я можу побачитися зі Спенсером?

Тушкований стейк неабияк прислужився для того, щоби розвіяти атмосферу ворожості, проте ця дівчина не збиралася відступати.

Вона подивилася просто мені у вічі.

— Знаєте, містере Мейсон, мені це зовсім не до вподоби. Ви казали, що хочете поговорити про справу. Моя справа пов'язана з «Тканинами». Ви ж, натомість, починаєте розповідати мені історію про якогось нікчемного горлоріза. Це якийсь дешевий жарт?

Я з подивом усвідомив, що неабияк розхвилювався. Такого зі мною ще не траплялося.

— Це не жарт, — промовив я кволо. — Я цілком серйозний, проте ви загнали мене у глухий кут...

Вона відсунула свій стілець.

— У такому разі, містере Мейсон, — холодно мовила вона, — я не думаю, що нам варто й далі марнувати час.

Якась інша панянка на її місці вже дістала би ляпанця, та перед цією дівчиною я був ладен стрибати на задніх лапках.

— Не йдіть, не залишайте мене... Я все поясню, — палко промовив я.

Вона похитала головою.

— Ні... Гадаю, мені ліпше піти.

Але вона не зрушила з місця. Можливо, Марді була наймилішою з жінок, але вона однаково була жінкою, і їй була притаманна цікавість. Я озирнувся через плече, щоби поглянути, наскільки далеко від нас сусідній столик, і, впевнившись, що мене ніхто не почує, втішився та занурився в оповідь. Я виклав їй усе — від початку й до кінця.

Вона сиділа та слухала, склавши руки на колінах, її очі розширилися, а губи злегка розтулилися. Я розповів усе, що було мені відомо, і допоки я не промовив останніх слів, Марді залишалася на місці. Вона сиділа навпроти мене, і я думав, який розкішний вона має вигляд.

— Власне, навіть якби не було тих десяти тисяч, що їх мені пообіцяли як винагороду, — підбив я підсумки, — ця справа все одно не могла мене не зацікавити. Адже судовий процес над Вессі, очевидячки, був сфабрикований. Я міг би написати про це пречудову історію, до того ж мені завжди хочеться, щоби карали тих, хто справді цього заслуговує.

— Але ж... але ж... Містер Спенсер... ні, я не можу у це повірити... — зрештою промовила вона ледь чутним шепотом.

Я знизав плечима.

— Особисто я ніколи не був знайомий з тим суб'єктом. Але, водночас, якого біса йому було наймати до себе на службу озброєного горлоріза? Навіщо хлопцеві, який керує «Тканинами», знатися з таким бандитом, як той Кац?

Я помітив, що Марді несподівано легенько затремтіла.

— Ви знаєте про цю справу значно більше, ніж дали мені зрозуміти, чи не так? — Вона явно вагалася. — Я не можу вам допомогти... Я — його особиста секретарка... Ви ж розумієте, правда?

Я пошкріб підборіддя.

— Авжеж, гадаю, що так, — непевно промовив я. — Одначе, крихітко, вам слід пам'ятати про те, що вбивство — це карний злочин, а закон не надто шкодує тих, хто виявиться спільниками.

Коли я сказав це, вона трохи зблідла, проте знову похитала головою.

— Ні, не зараз, — твердо сказала співрозмовниця.

— Гаразд, — мовив я. — Можливо, ви розкажете мені згодом.

Грек приніс нам каву. Я дав Марді цигарку. Ми сиділи мовчки та курили. Я не мав певності щодо того, куди саме приведуть мене ці пошуки. Сподівався, що під час розмови з Марді щось спливе на поверхню, проте уся ця історія і далі залишалася такою ж загадковою, як і раніше.

— Гадаю, мені ліпше зазирнути до цього Спенсера, — зрештою промовив я. — Можливо, я щось дізнаюся від нього.

Марді бавилася кавовою ложечкою.

— Мені би не хотілося, щоби ви це робили, — промовила вона, не дивлячись на мене. — Чи не здається вам, що ліпше взагалі залишити цю справу?

Я підвів брови. Мушу сказати, мене збіса заохочували до розслідування цієї справи.

— Я маю дошукатися правди, — сказав я. — Невже ви не розумієте, що за цим прихована якась велика історія? Якщо я розкрию цю таємницю, то зчиниться колотнеча, яку вже годі буде зупинити. І відповідальний за це буду я. Тоді мої пошуки істини щось та й важитимуть.

— Не хочу, аби ви подумали, ніби я до вас присікуюсь, — мовила дівчина, несподівано поклавши свою долоню на мій рукав, — та хіба ця справа не завелика? Я маю на увазі, що... Не хочу, щоби ви подумали, ніби я... — вона затнулася, вкрай збентежена.

— Хочете сказати, що я провінційний селюк, у якого збіса болітиме живіт, якщо він відкусить більше, ніж може прожувати? — і я вишкірився в усмішці, аби показати Марді, що не серджуся на неї.

Почувши це, вона поглянула на мене. В її очах прозирала стурбованість.

— Ні, такого я зовсім не мала на увазі, — провадила Марді. — Однак, якщо те, що ви мені розповіли, — правда... то чи не буде необачно починати таке розслідування самотужки? Якщо ви візьметеся до цієї справи, то чи не знадобиться вам хтось, здатний вас підтримати, як гадаєте?

Я струсив попіл зі своєї цигарки. Ось про таку дівчину я вже віддавна мріяв. Про дівчину, здатну обговорювати зі мною різноманітні питання та озвучувати нові ідеї.

— Що ж, припустімо, що саме вам довелося би давати раду цій справі, — що зробили би ви на моєму місці? — запитав я.

Вона анітрохи не вагалася.

— Я не зробила би жодного кроку, допоки