Джеймс Хедлі Чейз - Ось ваш вінець, леді

не з'ясувала, хто та жінка, яка телефонувала вам. Я дізналася б, чому вона заплатила вам усі ті гроші та чому вона була зацікавлена у тому, аби розпочати розслідування цієї справи.

Я кивнув.

— Авжеж, — сказав їй, — це пречудова ідея, та здійснити її буде непросто. Я не маю жодних її прикмет, окрім голосу, що лунав у телефонній слухавці... пошуки будуть нівроку непрості.

Марді кинула швидкий погляд на свого годинника і тихенько зойкнула.

— Я вже мушу йти, — сказала дівчина, гасячи цигарку та беручи рукавички і сумку. — Дякую вам за обід.

Я відсунув назад стілець і подався за нею слідом.

— Але ж ви не заплатили, — промовила вона стиха.

Я вишкірився в усмішці.

— Не у цьому закладі, — відказав я, помахавши рукою грекові. Той провів мене до дверей та притримав їх, аби ми з Марді вийшли.

— Маю надію, — сказав він, низько вклоняючись, — що ви знову приведете з собою цю прекрасну леді.

Марді зашарілася, та я бачив, що вона неабияк втішена. Я кивнув.

— Ви ще її побачите, — пообіцяв я грекові.

Я підкликав таксі. Марді обернулася до мене.

— Сподіваюся, ви не повертатиметеся до нашої контори, — швидко промовила вона. — Маю надію, ви не робитимете ніяких дурниць, поки добре все не обдумаєте. Насамперед з'ясуйте, хто та жінка.

Обдарувавши мене швидкою усмішкою, вона сіла до таксі, а я залишився стояти на хіднику, проводжаючи її поглядом.

Аж раптом з дверей на протилежному боці вулиці вийшов Ерл Кац. Він кинув на мене погляд, пожбурив у мій бік недопалок цигарки, а тоді неквапливо попрямував у тому самому керунку, в якому таксі повезло Марді.

Розділ п'ятий

До клубу «Палкий джаз» я вирушив лише пізно ввечері. Після того, як Марді пішла і Кац так неочікувано з'явився навпроти ресторану, я поблукав містом і трохи обмізкував становище, що склалося. Ці роздуми нічого мені не дали, втім я подумав, що наразі варто зачекати й не поспішати особисто знайомитися зі Спенсером. Хай там як, а я мав заробляти собі на прожиток, тому відвідав бейсбольну гру, тоді повернувся додому, написав про неї статтю, надіслав її копії до кількох спортивних газет, які публікували мої матеріали, та подався вечеряти.

Доки я повечеряв, вже було близько десятої години. Вечір був спекотний, на небі сяяли зорі та великий місяць. Я вирішив продовжити свої пошуки та спробувати знайти ту шльондру, з якою знався Вессі.

Клуб «Палкий джаз» був одним з отих чудових недорогих ресторанів, які на перший погляд видаються цілком пристойними, і лише уважніше оглянувши їх, ви виявляєте, якими ж гидкими кублами вони є насправді. Я всівся за столик у кутку, замовив великий гайбол[16] житнього віскі та збавляв час за газетою.

У клубі було доволі велелюдно, проте таких панянок, як та, яку я шукав, було не так багато. Я просидів там пів години, одначе не побачив жодної жінки, яка могла би мене зацікавити, і вже почав запитувати себе, якого біса взагалі тут роблю.

Урешті-решт, піднявши руку, я підкликав до себе офіціанта. Він був високий хлопака, що мав нещасний вигляд, великі водянисті очі та неголене, заросле сизою щетиною підборіддя.

Я видобув із кишені п'ятидоларову банкноту та почав крутити її в пальцях. Офіціантові очі зацікавлено прикипіли до тієї купюри.

— Послухай-но, друзяко, — сказав йому. — Я шукаю одну пані, яка частенько сюди приходить. Можливо, ти зможеш підказати мені, де я можу її знайти.

І далі не зводячи очей з банкноти, він промовив:

— Звісно... хто вона?

— Її звуть Блонді, — сказав я, — і вона працює десь у цьому районі.

На обличчі офіціанта розпливлася масна посмішка. Моє запитання, вочевидь, було для нього не складним.

— Авжеж, — озвався він, — я добре її знаю. Вона нещодавно тут була. Гадаю, зараз вона працює.

Я поклав п'ять доларів на стіл і підштовхнув їх до хлопця. Той ухопив їх з неабиякою спритністю.

— То де я можу її знайти? — запитав я.

— На розі Десятої вулиці.

Я підвівся на ноги.

— Дякую, приятелю, — мовив офіціантові.

Він знизав плечима.

— Вона — жіночка нівроку, — сказав хлопака, прибираючи зі столу мою склянку.

Я зупинився.

— От і я таке чув, — мовив йому. — Це мій перший візит. Чи легко буде її знайти?

— Аякже, — сказав офіціант, — її ви неодмінно знайдете. То висока жіночка в чорному. — Він трохи вишкірився у посмішці. — Блонді вміє бути грубою, коли того захоче.

Я вийшов на вулицю. Отже, висока пані в чорному. Я відчував, що всередині мене дедалі дужче наростало хвилювання. Та я не дозволяв собі надто поринати у задуму. Я мусив побачити цю пані на власні очі.

На розі Десятої вулиці було безлюдно, коли я дістався туди. Цілу вулицю огортав напівморок. Вуличні ліхтарі були розташовані на чималій відстані один від одного, й у жодній з крамниць вже не світилося світло. Мені ще подумалося, що це — доволі кепське місце для пошуку клієнтів, але Блонді, певно, зналася на своїй роботі краще за мене.

Я став на розі вулиці, запалив цигарку й простояв там п'ять хвилин. Знаю, що саме п'ять хвилин, адже я був такий неспокійний та метушливий, що тільки те й робив, що раз у раз дивився на годинника.

А коли я вже почав утрачати терпець, із мороку вийшла вона. Ще до того, як її побачити, я почув неквапливий цокіт підборів і закляк, викинувши цигарку до канави. Зараз я вже міг невиразно бачити її — високу, примарну постать у чорному, що обережно рухалась у мій бік.

Я став у півоберта до неї, аби ця жінка не помилилася стосовно моїх намірів. Ледве-но помітивши її постать, я почав завзято вдивлятися у білу пляму, що була її обличчям.

Жінка побачила, що я чекаю на неї, і її хода сповільнилась. Вона поклала одну руку на ногу і, злегка похитуючи стегнами, мляво рушила до мене.

Коли вона наблизилась, я відчув її запах. Це були ті самі п'янкі пахощі, що наповнили зранку мою спальню. Мене охопило похмуре піднесення; то ось вона — та пані, яка поцупила у мене п'ять тисяч!

— Привіт, — сказала жінка, зупиняючись поруч зі мною. Заввишки вона була майже така сама, як я, і великий