Джеймс Хедлі Чейз - Ось ваш вінець, леді

десь і заразом обговоримо мою справу? — я глипнув на свого годинника. — Щойно перейшло за першу, саме час обідати. Я маю чимало усього вам розповісти, а ви, можливо, скажете мені, чи містер Спенсер — та людина, що мені потрібна.

Я бачив, що вона вже налаштована сказати «ні». Та водночас щось у її очах свідчило, що я видаюсь їй не аж таким неприємним типом. Поглянувши на цю дівчину, складалося враження, що її можна переконати.

— Ну ж бо, не будьте такою упередженою, — просив я. — Дайте мені бодай шанс розповісти вам усе стосовно мого питання.

Вона підвелася.

— Добре, містере Мейсон, ходімо. Пообідаймо разом.

Вірите чи ні, та я просто вклепався у цю дівчину.

Я — і вклепався в якусь дівчину. Просто сміх та й годі. Мені майже почулося, як сорок тисяч хвойд одночасно перевертаються у своїх могилах.

Ми спустилися униз ліфтом.

— Може, підемо до «Замазури Джо»[14]?

Вона засміялася.

— Охоче... а де це?

Я кивнув головою у бік таксі коло будівлі.

— Недалечко, у середмісті, один долар — і ми там, — сказав я.

Жовте таксі підкотило й зупинилося біля хідника. Водій відчинив дверцята. Він кинув швидкий погляд на дівчину та підморгнув мені.

— Я поведу обережно й поволеньки, командире, — сказав таксист.

Часом ті таксисти можуть неабияк стати у пригоді. Я допоміг дівчині сісти до автівки.

— До «Замазури Джо», друже, — сказав я водієві, — лишень підніми-но своє скло, гаразд?

— Аякже, командире, — сказав він, хитро поглядаючи у наш бік. — А ви собі вмощуйтесь гарненько та насолоджуйтесь поїздкою.

Сідаючи до салону автівки, я був трохи збентежений. Побачив пустотливу усмішку дівчини і зрозумів, що вона все добре чула.

— Ці таксисти — ще ті паскудники, — сказав я їй, вмощуючись у кутку. — Що ж, гадаю, ми маємо познайомитися. Мене звати Нік Мейсон... Здається мені, я вже це казав.

— Мене звати Марді Джексон, — мовила дівчина.

— Радий познайомитися з вами, — сказав я, і ми з нею засміялися. Я подумав, що ця дівчина має прегарне ім'я. Мені воно припало до вподоби. Воно їй пасувало.

— Отже, міс Джексон, — сказав я, пропонуючи їй цигарку, — то ви — секретарка містера Спенсера... правильно?

Вона взяла цигарку.

— Так, правильно, — мовила супутниця. — А ви, здається, пишете статті для часописів?

Я запалив її цигарку, а тоді — свою.

— Саме так я заробляю собі на прожиток, — сказав я. — Це чудовий спосіб заробляння грошей. Я міг би розповісти вам чимало історій, які вас неабияк здивують.

— Що ж, можливо, колись ви мені їх розповісте.

Отак воно й почалося. Ми всю дорогу говорили одне одному всілякі милі дурниці. Оце вперше, відколи став дорослим, я сидів у таксі та не підбивав клинці до дівчини. Більшість панянок такі немудрі, що ви просто мусите піддатися на спокусу, інакше ризикуєте померти від нудьги. Інші дівчата взагалі думають, що марнують свій час, якщо ви не починаєте заводити з ними фіґлі, проте ця крихітка була варта того, щоби наразі просто дивитися на неї, а решту відкласти до слушної нагоди.

Коли ми приїхали до «Замазури Джо», ресторан був переповнений ущерть, але грек-метрдотель[15], який стояв у дальньому кінці зали, помітив мене та поманив до себе помахом руки. Ми з Марді подалися проходом між столиками. Для мене стало неабиякою несподіванкою те, як чоловіки зненацька припиняли їсти та витріщалися на Марді. Навіть хлопці, які прийшли сюди зі шльондрами, не могли стриматися від того, аби потайки не кинути на неї погляду.

Грек був зі мною запопадливий. Час до часу я писав схвальні відгуки про його ресторан і тому міг харчуватися тут за рахунок закладу, коли мені заманеться.

Звісно, у нього таки знайшовся для нас столик. Коли метрдотель низько вклонився Марді, вона обдарувала його усмішкою, сповненою приємного здивування. Я побачив, що вона справила приємне враження на старого, і це чомусь потішило й мене самого.

Помітивши, що він кинув на мене швидкий погляд, я усміхнувся до нього.

— Маєте чудовий вигляд, — сказав я.

Коли ми всілися за столик, грек приніс меню. Воно було завдовжки таке, як моя рука. Я поглянув на Марді.

— Ви вже дуже зголодніли?

— Доволі сильно, — кивнула вона.

— У такому разі, як щодо канапе з грибами та тушкованого стейка з усім, що до нього додається?

— Звучить чудово.

— Гаразд, тоді швиденько зробіть нам дві порції.

Марді почала знімати свої рукавички. Я не зводив очей з її безіменних пальців. Обручки на них не було. Те полегшення, що я відчув, здивувало навіть мене самого.

— Отже, містере Мейсон, гадаю, саме час вам усе мені розповісти.

Я похитав головою.

— Не квапте подій, — відказав я. — Мені ще треба до вас звикнути.

І знов її брови здійнялися вгору.

— Чи не здається вам, — спокійно мовила двічина, — що нам краще поговорити про справу? За годину я маю повернутися на роботу.

Підійшов грек. Він приніс наші канапе.

Трохи пометушившись навколо нас і пересвідчившись, що нам нема на що скаржитись, він пішов. За цей час я встиг обмізкувати те, що збирався сказати.

— Гадаю, що насамперед я маю викласти карти на стіл, — сказав їй. Схоже, я робив цю фразу ще більш заяложеною, ніж вона була. — Чи ви колись чули про типа на ім'я Вессі?

Я побачив, що Марді злегка здригнулася. Вона швидко підвела на мене погляд. Її очі були сповнені запитань.

— Бачу, ви таки про нього чули, — поквапливо мовив я, перш ніж дівчина встигла щось сказати. — Це той тип, якого стратили минулої ночі. Так от, я зацікавився його особою та історією, яка стояла за цим хлопцем. Отож я й подумав, що, можливо, ви зможете мені щось про нього розповісти.

— Я? — Вона була здивована. Мені подумалося, що цього разу я тицьнув пальцем у небо. — Але чому я маю давати вам інформацію? І яку інформацію?

Я похитав головою.

— Ні, гадаю, я припустився помилки. Гаразд, просто забудьте про це, добре?

Її підборіддя випнулося вперед.

— Ні, я цього не забуду, — сказала моя супутниця. — Чому ви вирішили, ніби я можу вам щось розповісти?

Я побачив, що вона починає дратуватися і