Інна Земець - Двічі в одну річку, Інна Земець

- Як це зник?

- Не знаю. На столі нема, всі теки передивилась – не бачу. Хотіла в твоєму ноуті пошукати, так пароля не знаю. А ще випадково чай на нього вилила.

- На мій ноут?!

- Так, випадково, вибач.

Дихаю глибоко, зуби зціплюю, та розумію, якщо зараз власну копію з дому не заберу, то до зустрічі о 12:30 ми геть не готові. Нема проекту – нема діла. Дивлюсь на годинник – без десяти одинадцять.

- Чекай на місці і ні до чого не торкайся, - гиркаю на Олесю і скидаю виклик, - Вибач що потурбувала, та подамо заяву іншим разом – маю терміново їхати, - кажу до Андрія, - Понабирають школоту!

Андрій на ті слова усміхається, а я вибухаю.

- Тільки давай без аналогій, - чудово знаю про що подумав, та сміху це у мене не викликає, - Рада була бачити, бо вже й забувати стала.

Брехуха, аби ж то! Сон в голові наче реальний. Біжу до машини, люто рву з місця і наостанок кидаю погляд у дзеркало – Андрій дивиться мені вслід.

Встигаю в офіс за двадцять хвилин до того, як буде пізно. Швидким тайфуном проношусь кабінетами, роблю копії, розкладаю по столу, відганяю подалі від офісної техніки Олесю і дивлюсь на залитий ноут. З кабінету біжить Мартин Данилович:

- Наталя, вибач за комп’ютер, то все моя вина.

- То це у вас з рота тече? А я думала у Олесі.

- Вона ні до чого.

Отут згодна, про себе промовляю я, та вголос не кажу.

- Олеся документи шукала...

- З чашкою в руках?

- ...А я її налякав.

- Із шафи з криком вистрибнули?

Та часу на балачки вже обмаль. Олеся веде гостей до кімнати, я телефоную комп’ютерному генію і тягну жертву незграби на лікування. Сподіваюсь, Мартин Данилович довго тягти не буде і до халепи підкотить у найближчий час, бо як не забере її звідси – бюджет репне щотижня техніку міняти. На щастя, чоловік він рішучий, своє юне щастя приборкує ще до грудня. Дівчина спритна, вагітніє одразу, тож у мене подвійне свято – швидке весілля Мартина Даниловича і звільнення Олесі. На її місце беруть Олю. Хвацька, розумна, знає все і про будь що. Впевнена, що її можна і про тренди в манікюрі запитати, і про корпускулярно-хвильову теорію побалакати, та про останнє не питаю, бо я того й в голос не вимовлю. Знаходимо спільну мову швидко, вона весела, запальна, спілкуватись із нею приємно. Оля моя однолітка, дівчина вільна, я також холостякую. Лише через Олесін пролитий чай ще не розлучена, бо з тих пір так і не знайшла час на РАЦс. Вчергове, закінчуємо робочий день вже далеко ввечері. Готувати вечерю о такій порі нема бажання, Оля теж такої думки:

- А пішли в ресторан? Голодна мов звір, додому не дотерплю.

- Чом би й ні? Куди подамось? - питаю одягаючи пальто.

- Давай до «Матіса» підемо.

- Ого! Ти готова пів зарплатні туди віднести?

- Як у винну карту не заглядати, то переживемо. Зате поруч і там так вирізку готують – хоч тарілку вилизуй.

- Я так зроблю навіть якщо картон під соусом подадуть, - захлинаючись слиною погоджуюсь я. Дістаємось швидко - ресторан притулився до парку за три квартали від офісу. З парковкою допомагає ввічливий співробітник ресторану, інший - наш верхній одяг приймає, а ми прямуємо до зали. Місцина для заможних, ми тут з Андрієм любили час проводити. Бачу, його смаки не змінились. В центрі залу сидить компанія, дві жінки і два чоловіка. Хто інша пара не знаю, а ті що до нас обличчям – Андрій і Лариса. Ледь не падаю навколішки щоб поплазувати до виходу, та замість того подругою прикриваюсь.

- Що на тебе напало? – з подивом питає Оля.

- Дивись аби я не напала, - шепочу я їй в спину, - Бачиш в центрі двоє нормальних і двох велетнів напроти? Оце мій чоловік і його «помічниця».

- Які велетні?

- Які зараз нас помітять, якщо з місця не зрушимо.

На щастя наш столик далеко від їх, ближче до кухні. Дістаємось туди гуськом, бо ховаюсь за нею всю дорогу. Дивлюсь в меню, та літер не бачу, постійно очі рестораном блукають. Мені та парочка видна як на долоні, споглядаю на їх профіль і думаю чи не попросити винну карту.

- Щось вибрали? – питає офіціант.

Егеж, мені будь ласка коньяку і гострий ніж. Та вголос того не вимовляю. Оля робить замовлення, я кажу «Теж саме». Сидимо і чекаємо.

- Слухай, може підемо звідси? – питає Оля, споглядаючи на мої щохвилинні постріли очима в центр зали.

- Ото ще! Приїхали поїсти – то поїмо. Що мені, через ту парочку шаурму в кіоску брати?

- Та вона тобі сьогодні краще смакуватиме, ніж найвишуканіша страва з такою компанією.

Оля не помиляється, їм ту вирізку наче її Алевтина Герасимівна готувала - чисто з ввічливості до шефа. Квартет перед моїми очима то сміється, то щось в телефонах переглядає. А я давлюсь м’ясом, хоча й ріжу його на малі клаптики ледь не кришачи порцеляну ножем. Слава Богу Оля швидко розправляється із замовленням і ми просимо рахунок. Оля вкладає гроші із задоволенням від вечері, я зі злістю на себе. Задорого для зіпсованих апетиту і настрою. До виходу тупочу швидко впритул до Олі, на пару не озираюсь, та чую їх виголошений хором тост «За успіх!» і дзвін келихів. Аби вам успішно луснути! До Оліної квартири їхати хвилин десять, тож підвожу її і розвертаюсь. До моєї домівки їхати в зворотному напрямку. Чи навмисне, чи само собою знову проїжджаю повз «Матіса». Та кому я брешу? Звісно навмисно, бо навіть спиняюсь неподалік, щоб вихід було видно. Буквально за кілька хвилин бачу як компанія виходить на вулицю. На незнайомій парочці багато хутра, на Андрії Лариса. Тобто, обидва в пальто, але та паля на його руці аж висить. Ще й в щоку його клює, ворона. Цікаво хто з ким поїде, хоча певні здогадки є. Та не вгадала. Андрій вмощує свою «підлеглу» в машину до хутряної пари, а сам прямує до джипа. Дуже цікаво, але нічого не зрозуміло. Машини рушають кожна в своєму напрямку, а я ще кілька хвилин чекаю, аж потім спрямовую Імпрезу в бік дому, бо Андрієв Рейндж направився в мою сторону, ще не вистачало десь на перехресті зустрітись. Вдома доганяюсь Снікерсом, бо й насправді не відчуваю чи їла, чи лиш головою крутила. Ні, треба щось робити. Оля ще точно не спить, телефоную їй: