Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

ту отой мужик,-

Та воду я пущу із ласки,

Як жінці виріже язик.

 

Сього не хоче він зробити,

І млин його сухий стоїть,

Тож вас питаю: чи по правді

Зробила я? Судді, скажіть!»

 

«Недобре ти зробила, пані! -

Сказали враз Арот, Марот,-

Вітця й дітей за те карати,

Що завинив жіночий рот.

 

Клеветницю пізви до суду,

Сама зневаги ти не мсти,

А річку із свойого саду

Сусідові на млин пусти!»

 

І врадувалася Астарте.

«О, веселись, душе моя,

Що праведних таких і мудрих

Суддів знайшла нарешті я.

 

Всі царськії судді признали

За мною правду, та пекло

Мене сумління, що тим людям

Роблю я кривду й люте зло.

 

О, звеселюся нині з вами!

Ви шлях вказали в темноті!»

І налила вино перлисте

Вона в три кубки золоті.

 

Міркують ангели: «На кривду

Вона не хоче нас підбить,

Ми ж видали вже суд правдивий!»

І прийнялись вино те пить.

 

Та швидко кров у них заграла.

Одні їм зорі й небеса,

Один їм рай, одна їм правда -

Астарти дивная краса.

 

«Склонись до наших просьб, о пані,

Пробудь сю нічку з нами тут!

Дамо тобі, чого бажаєш,

І інший видамо засуд».

 

Смієсь Астарте, доливає

Вина, піддразнюючи їх.

«Засуд свій ви змінить готові

За нічку пестощів моїх?

 

Не хочу іншого засуду.

Пощо мені богів гнівить?

Я з вами ніч одну пробуду,

Та ось що мусите сповнить:

 

Скажіть мені те тайне слово.

Що вас у небо підніма,

Веде перед престол господній!

Тоді віддамся вам сама».

 

Вином розпалені й любов’ю,

Шепнули їй те слово вмить.

Смієсь Астарте, доливає

Вина, ще дужче їх дразнить.

 

«Ні, я роздумала! За слово

Своєї честі не продам.

Пощо мені воно? Чи нам же

Іти по ангельським слідам?

 

Прощайте, судді!» - «Стій!» - ревнули

Арот безтямний і Марот.

На неї кинулись, мов звірі.

Насильно їй заткали рот.

 

«Ти наша! Не гадай тікати!

Даремно просьб і слів не трать!

Ми сильні! З наших рук тебе вже

Й сам бог не зможе відібрать».

 

В тій хвилі шарпнулась Астарте,

Таємне слово прорекла

І щезла разом. З рук насильних

Вона до бога утекла.

 

Сказала богові всю правду.

«Гаразд зробила, доню, ти!

Іди ж тепер і до схід сонця

На небі зіркою світи!»

 

Арота ж і Марота к собі

Покликав бог і так прорік:

«Ну, хлопці, встереглись покуси?

Що ангел, то не чоловік!

 

Скажіть самі, як вас карати?

Чи в пекло, де чорти є всі,

Чи волите до суду висіть

Стрімглав онтам на ланцюзі?»

 

І на лице своє в покорі

Упали ангели й рекли:

«Карай нас, господи, дочасно,

Лиш в пекло між чортів не шли!»

 

Край Вавілона рів глибокий.

Арот з Маротом досі там

На ланцюзі за ноги висять

На пам’ять праведним суддям.

 

II. УКАЗ ПРОТИ ГОЛОДУ

 

 

Голод вибух в перськім краю:

В найбагатших городах

Бідні з голоду вмирають

По бульварах і садах.

 

Вчув се Періс, цар суворий,

І розлютивсь: «Що се знов!»

І на голод спосіб скорий,

Не міркуючи, найшов.

 

До славетних магістратів

Найбагатших в краю міст

Пописав і попечатав

Власноручно свою вість:

 

«Сей указ мій царський, строгий

Всяк у серце хай бере:

Де один у місті вбогий

З голоду віднині вмре,

 

Там я багача одного

Взять велю - чи круть, чи верть,

Голодом в тюрмі підземній

Заморю його на смерть».

 

І указ сей чудо справив:

Хоч як хліб подорожів,

Бідний все мав хліб і страви,

А багач не зубожів.

 

III. ПОБІДА

 

 

Халіф Абдельмалік святкує побіду

У куфському замку. К кінцеві обіду

Від війська посли

Кровавую голову в місі внесли.

 

«О царю,- сказали,- твій ворог неситий,

Давніший халіф наш Масаб, уже вбитий.

Горда́ та буйна́

Його голова - в сьому місі вона».

 

І мовив халіф: «Отой замок відлюдний,

В котрім такий дар я отримав пречудний,

Віднині я вмить

Весь золотом кажу і шовком оббить».

 

Праворуч халіфа старенький Ібн-Румі

Сидів і понурив чоло у задумі.

«Старий, ти чого

Похнюпивсь? Не радий із щастя мого?»

 

«Хай буде звеличене ймення господнє!

Аллах тобі, пане, шле радість сьогодні,-

Та я нагадав,

Які вже я види в сім замку видав.

 

Літ тому півсотні у стіп Обейдалли

Так само Гусейнову голову клали

Від війська посли,

Що тут з бойовища її принесли.

 

Літ десять минуло, і труп Обейдалли

Так само в підніжжя Мохтару поклали

Від війська посли,

Що тут іще теплим його принесли.

 

Літ десять минуло, халіфа Мохтара

Така ж рук Масаба наскочила кара:

Ось тутки посли

Мохтарову голову в місі внесли.

 

І мовив Масаб: «Отсе місце блаженне

Мармуром блискучим хай буде вмощене!»

І ось, мов жива,

На сьому мармурі його голова».

 

Халіф Абдельмалік поблід, стрепенувся,

А потім з тим словом до слуг обернувся:

«Гей, хлопці, агов!

Зруйнуйте сей замок до самих основ!»

 

IV. СВЯТА ДОМЕСТІКА