Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

style=""> 

Правило віри, скромності взірець,

Жила собі Доместіка святая,

Своє сховавши світло під корець,

Служила у безбожного глитая.

 

Хоч давній, славний був у неї рід,

Вона нітрохи ним не величалась;

Щоб згорда й не поглянути на світ,

Раз в раз чолом аж до землі схилялась.

 

Носила одіж грубу, шерстяну

І кістяні тіснії черевики!

Не стелено їй подушок для сну,

Не грали їй при збудженні музики.

 

З безмірної покори спала все

В тісній, вогкій, вонючій халабуді:

З хазяйського стола що впало, се

Було її поживою по труді.

 

Хоч в бруді й вогкості жила, як звір,

Та чистоту над все вона любила;

З таких речей обчищувала двір,

Котрих ніхто не взяв би і на вила.

 

Щоб тіла грішного всмирити жар,

Лягала і в кропиві, і в баюрі;

За те їй дав господь преславний дар

Наперед віщувати сльоти й бурі.

 

Та ворог святості, злий дух, піддав

Її хазяїнові думку грішну,

І сей святої тіла зажадав

І вкинуть дав її у тьму кромішну.

 

Три місяці страждала там вона,

Не піддалась забаганкам чортячим.

І розпалив хазяйна сатана,

І сей гукнув: «Сюди її! Побачим!»

 

І привели святую, що в ту мить,

Піднявши голос, заспівала дзвінко.

Та кат її почав ножа острить

І крикнув: «Пар-но там окропи, жінко!»

 

І зв’язану на древі розтягли,

І острий ніж у білі груди вбили,

На встид одежу з неї всю зняли,

Стрімглав за ноги на хресті прибили.

 

Що далі діялося там, на те

В страсі́ лице своє закрий, о Музо!

Як на солом’янім огні святе

Смалили тіло, як пороли пузо…

 

Як муж жорстокий, лютії жінки

Своє погане довершили діло,

Виймали серце, легке, печінки,

Як на шкамаття шматували тіло.

 

Не піднімається рука списать

Усі оті нечувані знущання;

Та сльози щирії з очей біжать

І рвуться з серця щирії зітхання.

 

Доместіко! Тебе я все співать

Готов. Не май же жалю ні кришинки!

В здоров’ї дай і смаку поживать

Твої кишки, ніжки, ковбаси й шинки!

 

V. ЖИТТЯ, І СТРАЖДАННЯ, І СПІЙМАННЯ, І СМЕРТЬ, І МУКИ, І ПРОСЛАВЛЕННЯ ПРЕПОДОБНОГО СЕЛЕДІЯ

 

 

Скривати тайну царськую

Потрібно і конечно,

Бо, як її розпапляєш,

Загинеш небезпечно.

 

Та крити божії діла

Негарно, навіть грішно;

Не скриєш божої хвали,

Лиш сам загинеш вічно.

 

То й я, лякаючись судьби

Раба, що на розробок

Повірений йому талант

Без діла скрив у сховок,

 

Бажаю оспівати вам,

Що стане духу мого,

Життя, страждання, муку й смерть

Селедія святого.

 

Хто були родичі його,

В якій жили країні -

Незвісно; сам він змалку жив

У водяній пустині.

 

На вічний взір аскетам всім

Не їв він хліба й м’яса;

П’явки і хроби водяні -

Його вся страва ласа.

 

Олію, молока, вина

Не заживав він зроду;

Для дужчої покути пив

Морську солону воду.

 

Думками бога хвалячи,

Держав обіт мовчання

І ані слова не прорік

Від роду до сконання.

 

Важке зітхання - се була

Його мольба глибока;

Весь вік прожив зітхаючи,

Не зажмуривши ока.

 

Не мав він дому ні житла,

Лиш сам пісок та скали;

Мав плащ один із острих блях,

Що в тіло повростали.

 

Та на святого напосівсь

Один король сердитий,

З оружієм і дрекольми

Пішов його ловити.

 

Пророцьким духом чуючи,

Що час його зближався,

З пустині вибрався святий,

На світло показався.

 

Тут вороги обпутали

Його кругом сильцями

І до царя взялися гнать

Страшними палицями.

 

То цар безбожний крикнув: «Гей!

Беріть його, тримайте!

Йому живіт живцем поріть,

З його нутро мотайте!»

 

Для болю дужчого велів

Солити свіжу рану,

Та тим ще злість не наситив

Мучительську, погану.

 

Живе ще тіло у бочки

Велів він натоптати,

Поганцям хтів таким, як сам,

Ті мощі в дар післати.

 

Не допустив всесильний бог

До крайнього скандалу,

Щоб мощі праведника йшли

Поганцям на поталу.

 

Три дні й три ночі вітер бив

Судно по Чорнім морі;

Вже думав цар: «Скінчився світ,

Погасло сонце й зорі».

 

Аж сам Селедій-мученик

На них змилосерди́вся

І моряку одному в сні

Прославлений явився.

 

І мовив: «Бог за смерть мою

Карати вас не буде,

Та труп мій ви везіть на Русь

Між православні люде.

 

Нехай вони в великий піст

Жиють із тіла мого

І слав’ять бога й згадують

Селедія святого.

 

Най постять так, як постив я,

Доступлять в бога ласки,

Їдять мене і воду п’ють,

І ждуть святої паски.

 

Як їх патрон, я відчинять

Їм буду неба брами,

Пісний Селедій рай знайду

З пісними русинами».

 

І сталось так. І відтоді

Всі русини голодні

Селедія святого чтять.

Дивні діла господні!

 

VI. ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

 

 

1

 

 

Олександер Великий весь світ звоював

І отсе в Вавілоні мов бог раював.

 

А побожний аскет вік в пустині прожив

І молитвою й постом богині служив.

 

Наче сонце, що разом прогонює тьму,